Александер Духнович (биография)

Александер Духнович

Подкарпатскі Русины чествуют Духновича як свого найбольшого письменника. И се совсім слушно. Не появилася доси на Подкарпатской Руси значительнійша особитость литературна. Духнович концентровав в своій особі всі литературні и культурні стремліня цілого поколіня, цілоі найкрасшоі добы нашого письменства. Он быв всюды, де потреба призывала, справді живый приклад будителя милого народа: Духнович основатель першоі поетичноі школы на Подк. Руси; он автор пісні, котра сталася народным гимном Подкарпатских Русинов; он написав першу новійшу повість и драму руську; он выдав першу руську граматику в родном языці, першій руській місяцослов и молитвенник; он написал учебники, он основал преші руські товариства. Не чудно, что Духнович зыскав преданну и бессмертну любов свого народу, который который называє его найніжнійшим именем: «батько».

От Попрада аж до Тисы
Под Бескидом горы, лісы
Духновича поминають,
Ему здравія желають.

Так співав молодшій друг и наслідник Духновича, Александер Павлович в поезіи «Батькови Духновичу» (Галичанин 1862, стр. 20).

И дійсно так: Духнович высланый мов от Провідіня в часі, коли его было найбольше треба. Духнович сам характеризує добу початков своеі будительноі праці так: «О уже текла на нас погубы пучина, уже валилася на нас буря водная, и туй туй покрыла народ наш грозными валами ^{1 Перейти к сноске}, коль милостивый Вседержитель сильною десницею, расдвигнул перед нами море на две стены, то есть: Австрийскую и Российскую, и мы — о радость великая! = идем живі по среде… в обещанный и сладкий покой».

Александер Духнович родився под Бескидом в селі Тополі Земплинськоі жупы дня 24. апріля 1803 р. од приходского священика  Василія. В романтичном дусі своєі добы выводив Духнович свой род од князів Черкаских из Москвы; в подобный способ также Адольф Добрянскій выводжував свой род от воеводы Фомов Совы (по мад. Thonisova). Анатолій Кралицкій («Міояцословъ» на 1866 г., стр. 48 сл.) розказує про сю справу ось что: «Один день по похороне отца своего (1816 года) призван был 12 летний тогда Александер дедом своим, чтобы узнал о тайне происхождения своего. Сын мой! проговорил торжественно седый старец, — отец твой помер, а я 70 летный старец не знаю, Бог ведает, увижу ли тебе, когда повернешь из училища. Так я должен тебе сказати происход нашего семейства, ибо батюшка и дядя мой мне сказал да и повелел под анафемою передати своим наследникам все, что касается нашего рода; ныне слыши и храни мои слова:

Предок наш походил из Москвы и он не назывался Духновичем, но был из великой фамилии нынешних князей Черкайских. Царствующему императору Петру Вел. настал против нему — в отсутствии — бунт и мятеж, которому предводила его сестра София. Стрельцы были первыи бунтовщики, а тых капитаном был предок наш Черкайский. Но нещастно кончился мятеж. Царь Петр победил всех бунтовщиков, и похищенных наказывал смертию.Предок, чтоб спасти жизнь, бегством укрался, и с многими — между которыми особенно был Гербер ^{2 Перейти к сноске} и Брыла и прочии — через Польшу удался, и достиг до Угорщины, поселившись в под-Бескидском селе Тополе, где приял имя Духновича. Он чтоб прожити, искал себе средств и приял при бывшей там деревяной дерковце чин певца, ибо о учителях тогда и слова не было слышати. Не по многом времени разошлася слава имени Тополянского певца: он стязался с священниками, котории тогда менее чем теперь учении были, так что те удивлялися учености и знаниям; на конец же все священники с протопопом советовали ему, чтоб женившись дал себе посвятити в иереи. Так и сталось; он женился с дочерью одного священника, пошел до Мукачевского монастыря к Владыце, и без всякой перепоны посвящен в иерея, и сей же час назначен приходником до Тополян, где под именем Духновича поповал ревностно, родил чад, котории наследовали ему в поповстве даже до последнего Василия Духновича, переселившегося до Стащин.

Так сказал Димитрій Духнович своему внуку Александру, додаючи еще тіи слова: Что я тебе, сын мой, говорил, то само передай и ты своим потомкам, ибо то мне мой, а ему его батюшка повелел, да так предание оно останется в нашем роде в веки. Дальше прослезился старец, поблагословил внука и сказал: Сын мой! Незабывай на Бога, молися ему и люби род свой русский, а хотя не богатый, то счастлив будеши, ибо будет тебе Бог благословити, а люди любити».

Се наивне оповіданє душе цікаве з боку литературноі исторіі: Се школьный приклад т. зв. «романтичноі ироніі».

Утративши отця остав Александер из 6 дітей — 4 дочок и 2 сынов — найстаршій. По уконченю гимназіі хотів посвятитися науці инженерской, але мати змусила ити на теологію. А так приняв его 1821 р. пряшовскій владыка Таркович на теологію и наділив стипендією, чтобы Духнович укончив философію в Кошицях (1821—1823) и теологію в Ужгороді (1823—1827).

Укончивши теологію, став Духнович актуарем в консисторіі в Пряшеві. Старенькій епископ Таркович не быв Духновичови прихильный, як можеме догадоватися з поезіі «О придворной жизни» (поров. поясненя) и з его автобіотрафіі. Напротив тому директор епископскоі канцеляріі Василій Попович, познійшій епископ мукачевскій, быв молодому другови приятелем. З концем 1828 року покинув Духнович «місце тортури», як сам каже, и пошов до Ужгороду. Але мукачевскій епископ не мог принята єго до духовноі службы, бо Таркович не хотів звольнити Духновича. Духнович остався без хліба. На щастя приняв его до свого дому заступник жупана, богатый поміщик Стефан Петровай в Ужгороді, чтобы учив его сына. В домі Пѳтровая перебыв Духнович до 1830 р.

Три літа побыту в осередку культурного житя Подкарпатскоі Руси мають велике значіня для Духновича. Открылоея єму широке поле душевноі діяльности. Прекрасна библіотека епархіальна давала нагоду к студіям. Тут положив Духнович основы своєі литературноі творчооти, тут написав он перві нам знакомі верші под назвою: «Ода на тріумф Ніколая царя Россіи, егда на турков воевал, напрасно чрез Дунай устроенным мостом, в Болгарію с всею силою перейшол Ісаакчу и Ісмаил и прочія крепости взял 1 октоврія 1829». (Рукопись в библ. Народного Дому у Львові и в Мукачеві).

З початком 1831 р. принимає еп. Таркович Духновича знов до епархіяльноі канцеляріі, але непорозуміня и незгода появилися наново. Духнович примушеный приняти 1833 р. приход Комлошскій, зводки он перейшов слідуючого року як приходскій священик до Біловежі. Тут перебыв Духнович до 1838 р. — мов выгнанець; «Наес ergo mea insula Helena», пише он у своій автобіографіі.

В Біловежі занимався Духнович дальше литературными студіями и збирав приліжно народні пісні, котрі познійше ввойшли у великій зборник Якова Головацкого ^{3 Перейти к сноске}.

В апрілю 1838 покликав Духновича на консисторского нотаря до Ужгороду новый епископ мукачевскій Василій Попович, котрый добре познав Духновича и его способности уже з Пряшева. Другій побыт Духновича в Ужгороді лишив знов сліды в литературном его розвиіку: В ужгородской библіотеці капитульной переховує по словам професора Ол. Колессы найраньша зборка автографов Духновича з р. 1832 и д. ^{4 Перейти к сноске}

В январю 1844 р. именовано его каноником Пряшевским. Теперь жиє Духнович житєм по свяченым безоддышной праці и любви к народови и ближньому. В львовском «Ділі» (1886 р., ч. 107) цікаво описуєся в статьи «Згадки з студентского житя в Пряшеві на Ургах» внішне житя Духновича тодішного часу: «Александер Духнович займав в одной фронтовой каменици в ринку першій поверх, що складався з кухні и чотырех комнат. В одной комнаті мешкало больше малых дівчат, священничих сирот, котри ходили до цубличнои школы, а Духнович старався о всі их потребы. В другой комнаті мешкала Німкиня, спроваджена з Німеччины до Пряшова, щобы домови вод ней научились німецкой мовы, В третій комнаті був сальон на приєм гостей. В четвертой комнаті містилась библіотека, тут була канцелярія и спальня «батька»… Вон вставав рано и працьовав при пульті до познои ночи. Умебльованє всіх комнат, прикрашеных руськими образами, було поєдинче без ніякого люксусу. Кромі домовых дівчат засідали до обіду приходячи з міста бідни угорськи и галицьки студенты… Розмова при столі була только руська. Був то оден дом в Пряшові межи Русинами, де шановано руське матерне слово, бо так межи прочими крилошанами як и в палаті епископской мадярщина процвитала».

В пряшевской гимназіі преподавав Духнович добровольно и безплатно руській язык. «Мои уроки посещали не только русины, но и словаки и мадьяры», — каже Духнович в своій автобіографіі ^{5 Перейти к сноске}. Тепер занимаєся наш автор также наукою. З 1846 р. походить рукопись «Historia divecesis Eperjcssicnsis» (в епарх. библ. в Пряшрві) познійше выдана в переводі К. Кустодіева (Исторія Пряшевской епархіи») в Петрограде 1877 р. В Пряшові в типографіи Ед. Редлица (Redlitz) выдав Духнович 1847 р. правное діло «Corpus iiiris, exhibens leges regni Hungariae» (Pars I—II).

Того самого 1847 p. выдає Духнович также свою першу книжку руську в типографіі в Будині. Се «Книжиця читальная для начинающих», котра 1851 р. появилася другій раз, а уж 1852 р. третій раз. Из того видко, як дуже ся книжка была потрібна. Од 1852 р. не появилося ніякого руського букваря. Але не лишь то: Букварь Духновичов се книжка загалом знаменита. Іван Созаньскій ^{6 Перейти к сноске} каже: «Про сю книжечку замітимо, що богатим змістом перевисшила вона усі букварі, які раньше видруковано в Галичині». Ще сегодня учаться наши діти перші стихи Духновича з его «Книжицы»:

Мамко, мамко, куп ми книжку,
Тинту, паперь и табличку,
Бо я пойду до школы,
Учитися поволи.

На жаль за свою першу руську книжку прийшлося Духновичови чимало вытерпіти, Духнович згадує про сю справу такими словами: «Явно исповем, что я 1847 года власным розходом издал книжицу азбучную; русски дети из ней по русски читати ся научили, а что книжица она по русски писана была, то и Мадяри узнали и про ню я свое вытерпев; бо едино про то, что я русски книжочки писал, от мятежников поруган; и до смерти не забуду 27 апрілія 1849 года, як разбойник между орудіями веден до Кошиць, где для мене шибеница строилася». ^{7 Перейти к сноске} Довод был сей, что Мадяре причиною протиреволюціонного настрою Русинов 1849 р. не уважали кого иншого як Духновича. коло котрого сконцентровався кружок молодых людей в ціли пробудженя народа. «Найшлося», жалуеся Духнович в автобіографіі, «многих непріятелей, котріи за то, что я смев руськіи книги, руськіи творы писати и заниматися с лепшою будущностію моего солодкого народа, — не перестали мене задавати урядникам».

Про «Состояніе Русинов в Угорщині» 1849 р. написав Духнович статю до «Зорі Галицкоі» (ч. 31).

Невдала революція принесла немадяреким народам тодішноі Угорщины полекшу од мядярского утиску. Культурне политичне и суспольне житя Русинов дуже поднеслося. Духнович быв призначеный, чтобы стояв в чолі литературного одродженя. Посвячуєся ныні загалом праці на поли красноі литературы. В маленьком альманаху «Поздравленіе Русинов на новый год 1850» появляються в печати перші стихи Духновича. Також 1850 р. выйшла в той самой типографіі в Перемышли перша руська драма «Добродетель перевысшает богатство. Игра в трех действіях по простонародному изреченію в пользу народа Карпато-Русского», котра саме теперь появилася знов выданєм нашоі «Просвіты». Лаборскій (у «Вестнику для Русинов Австр. державы», 1851, стр. 354 сл.) доносить, что драма играна 2 юнія 1851 студентами на народном празднику «Majales» на Михайловской долині. «Сталось во сей час то, что нигда доселе: Русскій театеръ игрался», каже референт.

Дуже допомагало к розвитку письменства Подк. Руси «Литературное заведеніе пряшовске», котре основав Духнович 1850р. при заохоті епископа Иосифа Гаганця. Оно числило в коротком часі 71 членов и 1409 рн. ср., за котре выдано 10 книжок. Шкода, что оно небавом пропало.

За старанєм сего товариства выйшов першій поетичный альманах Подкарп. Руси под назвою «Поздравленіе Русинов на год 1851 от Литературнаго заведенія Пряшовскаго», печатаный у Відні в гарной выправі и украшеный роскошною барвистою літографіею, котра представляє руського молодца и панну в мальовничой одежи народной с прибавленым текстом 4 строфы славноі пісни Духновича:

Я світъ узріл под Бескидом,
Первый воздух русскій ссал,
Я кормился русским хлібом,
Русин мене колысал.

Альманах мав такій моральный успіх, что «Литературное заведеніе» выдало подобный альманах и на 1852 р. в университетской типографіі в Будині.

Сі маленьки книжочки (перша 156 сторон, друга 146 ст. 16°) мають велике значіня для розвитку литературы на Подк. Руси. Зостали они едиными зборниками стихов аж до нашоі добы. Мадяре, которі знов небавом захоплювали власть и силу, протискали душевне житя Русинов в неслыханый способ. Русины не могли продовжати діяльности, так щастливо розпочатоі. Они не могли доси ані выдати творы свого найбольшого письменника. Оба лигературні альманахи з 1851 и 1852 р. едині зборники, где было до сих пор можно познавати поетичне діло Духновича в его цілости.

На жаль Духнович не найшов повного порозуміня у ровесников со своими альманахами. Турян (Вістник для Русинов 1851, стр. 507) пише, что поет, коли доносили ему, что в Мукачевской епархіі никто не купує руського альманаха, сказав: «Не гадайте, что мы выключительно для живущих пишем стихи, и выдаваем Альманах; мы пишем для тых, которіи о 50 годов жити будут, и глядати будут як сокровище Алманах наш!» Сіи пророческі слова сегодня сповняються.

Коло альманахов сконцентровав Духнович всіх молодых поетов Подк. Руси; по правді можно говорити тут про першу поетичну школу руську. Первый раз выступаютъ в альманаху на 1851 р. Александр Павлович, Ив. Вислоцкій и Г. Шолтис, 1852 р. Петр Янович, Антоній (псевдоним д-р Чопея), Ив. Ріпа, Ив. Моравчик, Марія Невицка, Данило К. Найман, К. Лапгговер, Бенедиктов, Анна Кригер-Добрянска, Тереза Подгаецка, А. Янкура, А. Рубій и Александр Лабанц. Впадає в очи, як на другій рок увеличилося число початковых поетов. Из старших, уже знакомых поетов зострічаєме тут Николая Нодя и Орла Татранского, котрый то псевдоним по моій думці принадлежить И. Вислоцкому, архидіакону в Вел. Спиші. «,Выписка из басен восточных Стихотворца Саада» в альманаху на 1852 р. походить правді подобно од Іоанна Чурговича. Як видно, удалося Духновичеви зорганизовати найліпші особы к литературной праці.

Духнович сам выпечатав в первом альманаху 1861 р. 13, в другом 7 поезій. Кромы того написав сюды (1851 р.) першу повысть руську п. назв. «Милен и Любица, идильская повість, от древных Русинов времен». Можна сказати, коли все то роздумаємо, что альманахи Духновича начинають в литературі Подк. Руси нову добу.

Літа 1851—1852 найщедрійші в цілой діяльности нашого поета. З 1852 р. походить также драма «Головный тарабанщик», литературною исторіею зовсім забыта. Рукопись, посвячена Духновичем Народному Дому у Львові, теперь на жаль не звістна, бо з иншими рукописями Народного Дому в часі світовоі войны вывезена в Россію.

В 1851 р. першій раз появився найстаршій и доси найкраснійший молитвенник руській, «Хліб души» Духновича. Се ще сегодня найбольше поширена книжка на Подк. Руси. В Перемышли напечатано єго «Краткій землепис для молодых Русинов», и в Будині «Литургическій катихизис».

Ал. Духнович написав своєму народови также першу руську граматику руським языком; граматика Михаила Лучкая написана 1830 р., як відомо, по латински. Рукопись прислав Духнович до Іоанна Раковского в Будині, але книжка, котра под зарядом Раковского тут 1853 р. с именем Духновича и с назвою «Сокращенная грамматика письменнаго русскаго языка» появилася, се зовсім не діло Духновича, але Раковского. Граматика Духновича мала быти граматикою его родного языка руського, граматика, як єі выдав Раковскій, се граматика языка великорусского. Духнович не згоджовався з чином Раковского, як свідчать слідующі слова Володимира Терлецкого («Угорская Русь и возрожденіе сознанія народности между русскими в Венгріи»), Кіев 1874, стр. 27): «Стараніем Раковскаго напечатана в Пеште краткая грамматика Духновича, с направленіем правописанія на основаніи чисто-русской ортографіи, на что покойный сначала не годовал, но и в последствіи был и сам доволен этою переменою».

Лишиме вопрос, ци Духнович быв «доволен» ци не доволен, як нерішительный. Константуеме, что Духнович николи не писав и ані не знав писати по великорусски. Доказом его творы, котрі перекладаються в той книжці.

В 1853—1856 рр., в добі Крымскоі войны, коли точка тяжести европейскоі политики пересувалася з Россіи на Францію, працьовав Духнович дуже мало на полі литературы. Здаеться, что не допускали до праці журбы про будучность «солодкого народа» его. З 1854 р. походить лишь маленькій «Молитвенник для русских дітей» и першій «Місяцослов для угорских Русинов на год 1854».

Послі Крымскоі войны быв Духнович подданый полиційному дозору. В том часі народноі небезпеки працьовав Духнович на ділі, котре мало додати народови силы. Сила малого народа в просвіті, и тому Духнович писав народну педагогію. Труд сей быв широко основаный, як ще увидиме. Приготованєм до нього была здається рукописна зборка философично-морализаторского змісту, хована в Народном Дому у Львові п. з. «Естественно духовныя Разсужденія» в 1855 р. Про сю рукопись каже Ив. Созанський (1. cit. стор. 10): «В ній Духнович говорить про сьвіт, людське житэ, судьбу, свободу ума, душу, війну и т. д. В «разсужденію» про війну автор ворожо віднісся до Наполеона «разбойника Европы» та до Мадярів, які в 1848 р. занепокоїли его «отечество».

В 1857 р. появилася у Львові перша часть книжки «Народна педагогія в пользу училищ и учителей сельских» под заглав. «Педагогія общая». По словам автора (2Церк. Газеты» 1857, стор. 223) приготовление к печати также друга часть п. 3. «Педагогія спеціальная», але на жаль не напечатана. В «Предисловію к родителям» Духнович говорить про вагу выхованя дітей и каже: «Дай сыну твоему здоровый розум, дай ему добрый нрав, дай ему науку, способность, трудолюбіе, добре серце, любовь к Богу и ближнему,… и уже дал еси ему богатство». Як видіти, язык книжки зовсім не великорусскій! Раковскій (в «Церк. Газ.» 1857, стр. 368) закидає Духноввчеви «нечистоту и неправильность (!) русскаго языка». Ось, кто быв властивым автором «Сокращенной грамматики»!

Послідні роки абсолютизму Баха притискали также творчу діяльность Духновича. Он выдав в сих роках лишь «Правила чина св. Василія Великаго» у Львові 1858; се послідный его твор, выданый окремою книжкою. Духнович не чув ся тогды здоров, и для того он зробив послідні запорядки. Единый маеток свой, драгоцінну библіотеку, «сокровище (скарб) мое», як он каже пожертвовав монастырю оо. Василіян в Красном Броді. ^{8 Перейти к сноске} «Акт основанія библіотеки Красно- бродско монастырской бл. п. Александром Духновичем, им самым 1859 года написан и сберегаемый в архиві монастыря Горы Чернецкія» доносив в газ. «Свет» IV. (1870) на ст. 252 Анатолій Кралицкій. Акт сей вызначный. Духнович хоче, чтобы его библіотека не была мертвым сокровищем, «но дабы каждому просвіщеніе и чтеніе любящему явно отверта была», желає, чтобы библіотека єго стала публичною и чтобы названа была «библіотекою Духновича».

Коли появився октобровый диплом 1860 р., Духнович став радоватися з нового розвитку руського житя, и мов вымолоднів. В своих «Записках» он пише про сю добу ось так: «Светает день! Благосклонное солнышко показывается и на угорско- русском небосклоне. Надменная мадярская шляхта задумала было, после объявленія конституціи, забрать свои все должностныя места, не обращая никакого вниманія на способности чиновников. Законами 1848 года установлена равноправность для всех, но мадьярскіе «немеши» допустили русинов только к занятію писарских мест, и то всего 3—4 человека, отказавшихся от своей народности и, в добавок, клеветавших на нее. И вот, произошла чудесная перемена! Мадьяр даже вообразить не мог, чтобы возможно было недворянину сделаться «солгабиро», а ныне одним почерком пера прекращена монополія должностных мест. В шарышской столице «главным жупаном» назначен г. Иван Главач, словак и сын крестьянина; в той же столице различныя судейскія и административныя места заняло 14 русинов. Главными же жупанами назначены в унгварской столице русин Ляхович; в мармарошской столице русин Дожинай, а его помощником — Корнилій Добрянскій, брат Адольфа Добрянскаго».

Зараз по 1860 р. основав Духновпч разом з Ад. Добрянским «Общество св. Іоанна Крестителя», которого цілію было помагати потрібным руським студентам в Пряшеві. Духнович як предсідатель рады товариства присвячовався увесь праці в користь руськоі молодежи. Его кореспонденція в газ. «Pest’budinske Vedomosti» з 1862 p. торкєаться загалом «Общества».

В том самом 1862 р. появилася в «Галичанині» доймаюча поезія «Послідная моя піснь» Духновича и зараз под нею стихи Александра Павловича.

В пісни той передав А. Духнович посліднє своє завіщаня будучим поколіням:

С мыслію о горней жизни
Жійте благо для отчизны
А чужины стережіться,
Чуже в вас не устоиться.

Чуючи конецъ свому житю, высказав там и свое желаня:

На Боскиді в родном краю,
В том исконно руськом раю
Де світ узрів, там лежати
Хочу, вічно спочивати.

Под поезіею «Послідна моя піснь» выддруковано стихи Павловича як сказано:

«БАТКОВИ ДУХНОВИЧУ.»

Здравствуй, батьку солоденькій,
ты соколе наш сивенькій!
Здравствуй! желаютъ дітята,
твои русски соколята.

Твоим чувством воспитаны,
твоим піньем взлеліяны,
тебі піти помагають,
род свой облагородняють.

Научившись из «Книжицы»
русски хлопяти, дівицы
в церквах «Хліб души» читають,
Александра поминають.

От Попрада аж до Тисы,
под Бескщом, горы лісы
Духновича поминают,
ему здравія желают.

Даст Бог, батьку, будет жити
молодцев руководити,
на дружину назирати
ей полетом управляти.

Гді так кріпка духа сила,
переминет недуг тіла;
Бог не дасть таким умерти,
что народ спасли од смерти!

Ты будил нас всіх ко жизни
вскормил людей для отчизны,
первый был ты между нами,
славный умом и ділами.

Вождь народа знаменитый,
не один вік будешь жити
земли нашей муж великій,
поживеш в сердцах ей в віки.

На жаль не довго уже потішовав «батько» своих вірних Русинов. «Печальную вість засылаю вам», доносить віденьскій «Вістник»’ 1865 р. на ст. 92.; «Ото дня 17 (29) марта 11-го часа в ночи наш любимый Александер Духнович . . . скончив теченіе жизни своей. Утрату сего великаго мужа и покровителя у горской Руси кождый ревный русин чувствуе; — в нем бо возникло світло, которое дремлющих Русинов из тяжкого сна пробудило, — до нового житія . . . Смерти отдал смертное, божіе Богу. Розстался с нами, но лишил здесь жизнь дорогу, бо дух Его жити буде от рода и в род.»

Духнович умер с надіею на ліпшу будучность Подкарпатской Руси — не дожив на щастя до того часу, коли Мадяре все забрали в свои руки. Але все ж таки співав в одном з послідных віршов:

Я сумный; дума идет
О том, что еще будет
В моем родном племени
По столітном времени.
                               (Поезія «Місяц».)

На жаль ні сном ні духом Духнович не знав, что будучность принесе «солодкому народу» его — Свободу!

* * *

Духнович найславнійшій подкарпатскій Русин. Его имя добре звістне и за границею. Перші житєписи его писані по словенски и появилися 1862. р. в газ. «Peltbudinske Vedomosti» и 1863 р. в гав. «Sokol». Перша руська житепись Духновича з пера Анат. Кралицкого друкована в «Місяцеслову» на 1866 р. Кром Кралицкого писали на Подк. Руси про Духновича Мае. Маленкій, Вл. Терлецкий, П. Феерчак, Евг. Фенцик, Евм. Сабов, Мих. Мейгеш, др. Вол. Бирчак, и т. д.; в Галичині Ив. Созанський, Ив. Франко, Ол. Барвинський, К. Студинський, I. Свінцицький. и т. д.; в Россіи Ал. Пыпин Нил, Попов, Вл. А. Францев, А. Петров, Ф. Ф. Аристов и т. д.; в Чехах Яромир Грубый, Фр. Ржегорж, Йан Махал и Фр. Тихій, котрый переклав до чешскоі мовы нікоторы стихи Духновича. По німецки писано про Духновича в газ. «Slavische Blatter» 1865 p. и в «Lexikon»-y Вурцбаха (т. XIV, стр. 430— 431).

^{В тексте 1} Розум. революція на Угорщині в 1848—1849 р. и репресіи Мадяр против инших народов тодішной Угорщины.
^{В тексте 2} Мати Духновича была родом Герберова.
^{В тексте 3} «Песни, собранныя Александром Духновичем в Пряшеве» (Народныя песни Галицкой и Угорской Руси II. (1878), стр. 560—569.
^{В тексте 4} Записки Тов. ім. Шевченка LXXXVI, стр. 125.
^{В тексте 5} П. Феерчак: «Очерк литературнаго движенія угорскихъ русских» (Одесса 1888), стр. 17.
^{В тексте 6} Ол. Д. угорський автор народних учебників і публіцист (Львів 1908), стр. 6.
^{В тексте 7} «Вестник для Русинов Австр. державы», 1861, ч. 5.
^{В тексте 8} В часі войны зовсім знищеный.

Поэзии Александра Духновича. Первое издание. Из первоисточников собрал, биографию написал и пояснения добавил Др. Франтишек Тихий. Серия литературно-научный отдел. Ужгород: Издательство Товарищества «Просвита». Книгопечатня Акцийного Товарищества «УНИО», 1922