Бідний вовк
Науково-Педагогічним Комітетом Київщини ухвалено
до вжитку в молодших групах трудшкіл 21 вересня 1924 р.
Був собі такий бідний Вовк, що пропадав із голоду, — ніде нічого не спіймає.
От ішов він раз лугом. Бачить — Кобила пасеться. Підійшов до Кобили та й каже:
— Здорова була, Кобило! Я тебе з’їм.
— А ти що таке, що маєш мене з’їсти? — питає його Кобила.
— Вовк.
— Брешеш, — собака.
— Єй-єй, — каже, — вовк.
— Ну, коли ти вовк і наважився мене з’їсти. — каже Кобила, — то починай із хвоста. Поки доїси до середини, я буду пастися, поситішаю й ти закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так! — каже Вовк. I зараз же до хвоста.
А Кобила як вихоне задом, як дасть Вовкові копитами в зуби, так він і перекинувся. Сама-ж — в ноги, аж курява встала.
Підвівся через силу Вовк, сів та й плаче:
— Чи-ж я не дурний?! Де-ж видано коняку з хвоста їсти? Чому було за горло не хватати?
Посидів Вовк, посидів та й поплентався далі… Бачить — Баран над яром пасеться. Він до Барана:
— Здоров, Баране! Я тебе з’їм.
— А ти що таке, що маєш мене з’їсти? — питає Баран.
— Вовк.
— Брешеш, — собака.
— Єй-єй, — каже, — вовк.
— Ну, коли ти вовк і наважився мене з’їсти, — каже Баран, — то ставай над яром і роззявляй як найширше рота, — я розбіжусь і сам ускочу тобі в рот.
Став Вовк над яром, роззявив рота, що так тая пащека й зяє — от-от проковтне Барана. А Баран як розженеться, як лусне його лобом, то так бідний Вовк і беркецнув у яр. Добре наївся!
Ледве підвівся сердега. Сів та й плаче:
— Чи-ж я не дурний?! Де-ж видано, щоб м’ясо само в рот ускочило?
Іде далі.
Бачить, на дорозі сало лежить, — хтось загубив. Сів Вовк над тим салом і думає:
— Добре. З’їм я це сало, а воно солоне, то ще й пити мені захочеться. Піду я раніш та води пошукаю, а тоді вже…
Пішов.
Та поки до річки, а потім від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, вернувся й забрав його.
Повернувся Вовк од річки — нема сала. Сів сіромаха та й плаче:
— Чи-ж я не дурний?! Де-ж видано, щоб не ївши, води хто шукав напитись?
Сидів, сидів, а їсти аж-аж-аж хочеться. Біжить Вовк навздогінці за тим чоловіком. Доганяє. А то був кравець і йшов із залізним аршином звідкись додому. Надбігає до нього Вовк.
— Здоров, чоловіче!
— Здоров!
— Я тебе з’їм, — каже Вовк.
— А ти-ж що таке, що маєш мене з’їсти — питає кравець.
— Вовк.
— Брешеш, — собака.
— Єй-єй, — каже, — вовк.
— Брешеш! А ну дай я тебе зміряю, бо щось дуже ти малий.
Став Вовк. А кравець його за хвіст, та як почне міряти: аршин вздовж й аршин впоперек! Аршин вздовж й аршин впоперек! Доти міряв, доки Вовк не ввірвав хвоста й не втік.
Прибіг бідний Вовк у ліс та до вовків:
— Вовчики—братіки! таке й таке лихо!
Вовки всі за кравцем. Біжать — й от-от доженуть. Бачить кравець — біда, доведеться пропадати. Коли стоїть дерево. Він на те дерево й аж на самий верх. Тільки вибрався, а вовки так дерево й обступили. Та зубами таке клацають та заводять, аж мороз пішов по-за шкуру кравцеві. От бідний Вовк. і каже:
— Братці! Кравця ми так не достанемо. Ми от як зробим: я стану коло дерева на самому споді, а ви всі один одному на спину вилазьте, аж поки не доберемось до кравця.
Стали вовки один по одному до верха підбиратися. Така драбина витягнулась — й от-от достануть кравця. Тоді верхній гукає:
— А ну, кравче, злазь!
— Ой, вовчики-братіки, — став проситись кравець, — помилуйте мене!
— Hi, — кажуть, — таки злазь!
Бачить кравець, що останній час його надходить та й думав: «Коли мені на роду написана така смерть, то хоч перед смертю табаки нанюхаюсь.» Набрав у жменю, потягнув раз, другий та як пчихне:
— Апчхи! Апчхи!
А бідному Вовкові. що був на споді, видало, що то він верхнього Вовка міряє й промовляє: аршин! аршин!
Затрусився Вовк. Схибнулась драбина й вовки зверху так і посипались. Бідний Вовк в-ноги. товарищі його за ним і порозбігалися.
Кравець тоді зліз і пішов додому.
Так і не вдалося бідному Вовкові поживитись. I коли й далі йому так таланило, то вже він, певне, десь здох, засох, вітром повіяло й по степах розвіяло.
Бідний вовк. Народня байка. Зредагував В. Тодосів. Змалював П. Лапин. К.: Трест «Київ-Друк». 6-я друкарня, 1924