До брами йду…

До брами йду, за котрою замовкну,
Де не відвідин, не настирливих дзвінків,
Зв’язків примарних, випадкової масовки,
Не зв’язаних у вузлики зв’язків.

О, суєта, суєт — ти вбивця та марнота,
О, суєта суєт — ти мій тираниш дух,
Ти подорож виснажлива болотом,
Де дрин міцний — єдиний вірний друг.

Під ковдрой з квітів сморід трясовиння,
Буденність смокче у багнюку забуття,
У булькотіння з шару жабуриння,
У животіння, що вважається життям.

Підходить час з хворобами та мукой,
Жбурне на ліжко, буде шматувать,
Тоді й гукай спасенну теплу руку,
Що дух твій з тебе буде підіймать.

Якщо ж не з явиться — то все було облудой,
Як в дикунів від гріму переляк,
Наївной вірой скептиків у чудо,
В край чудернацький «де усе не так»…

Самопіднесення розумної істоти,
Схопило себе перестрибуючи тлін,
Себе коханого вважаючі за Лота,
Або когось із Ноєвих колін.

Щасливий Лот забув свою дружину,
Забув і Ной кого зіжрав потоп…
А я б залишився. Щоб поруч і загинуть,
Залишився, і щоб там не було!

Хіба дітей вбивають неслухняних?
Хіба вовчиця жре своїх вовчат?
Хіба любов бува від гніву п’яна?
Це ж Він казав: «Сховай свого меча!»

Архангели на сурмах грізно грають,
Прощальний марш завершення часів…
Мій Бог не той, що мучить та карає,
Мій бог Любов, розп’ята на Хресті!

Виктор Иваниенко. Владислав Марко. Исповедь. Стихи. Донецк: Отечество, 2001

Добавлено: 12-02-2019

Оставить отзыв

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*