До поразок звикати страшно…

До поразок звикати страшно,
Це вражає на генетичному рівні,
І лишається пісня та паша,
Суржик, сало і «рубель» замість гривні.

Там де грюкнути треба і гаркнути,
Ми мовчим і образи ковтаємо,
Або плачем – навчилися плакати,
І від долі добра не чекаємо.

Від нахабних заброд затуляємся,
Коли треба у відповідь вдарити,
Та у ранах старих копирсаємся,
І продовжуєм мріяти – марити.

Треба інших героїв Вітчизні,
Переможців, бійців, характерників,
Досить в творах смертей і трагізму,
Персонажів м’яких як, вареники.

Та хіба нам вже нічим пишатися?
І хіба в нас не кров козаків?
Треба битись і гучно сміятися.
Під мелодію дзвінку клинків.

Треба жити, не нудитись світом,
А по вінця єдиним ковтком,
Нас немає кому пожаліти,
Та і жалість поганий симптом.

Не лякайтесь, не треба ховатись,
Маскуватись в брудні «зіпуни»,
Досить нам увесь час захищатись,
Уперед, України сини!

В. Марко. Дорога домой. Краматорск: Контраст, 2003