Мені соромно дуже

Мені соромно дуже
за нашу країну —
за житницю хліба —
мою Україну.

Що люди трудящі —
міцні, працьовиті
сидять по домівках
горем розбиті.

Їх розум і праця
уже непотрібні.
Доношують дрантя
нещасні і бідні.

Піти на роботу?
Роботи немає.
А діти, каліки —
про них хто подбає?

До Києва їдуть.
Там грають, співають.
В метро, в переходах
гроші заробляють.

У піснях, у музиці
душу вивертають,
талан твій, Україно,
на жаль, проклинають.

Усі жебракують —
старці і каліки,
просять копійчину
дорослі і діти.

Просять, жебракують:
життя заставляє,
треба людям їсти,
а на хліб немає.

Ідуть інші на майдан
щоб підняти ручку —
від якогось бізнесмена
отримать получку.

Особливого таланту
їм не треба мати:
хоче кожен на дурняк
гривень п’ять зірвати.

Правду би сказати —
невеликі гроші,
зате всі ми, як один,
«гражданє» хороші.

На роботі сидимо
тихо і постійно,
щоби у державі
все було спокійно.

І понад усе
хочем спокій мати,
вірою своєю
лад державі дати.

Люди ми малії —
на усе ми згодні,
хоч і нещасливі,
сірі і голодні.

Мабуть на роду нам —
«жуйку» всім жувати,
за злодіїв при державі
ручку піднімати…

Хай панують. Правлять
будем «одобряти» —
згідні за свій спокій
сраки їм лизати!

2000

Философия жизни