Морозенко

(Російська народна казка)

Жив собі дід. Його дружина давно померла, і він одружився вдруге. У діда була дочка і у баби дочка. Дідова дочка була вродлива та працьовита, а бабина — потворна і ледаща.

Мачуха любила свою дочку і завжди жаліла, а дідову не любила і примушувала тяжко працювати. Дівчинка й худобу годувала, дрова й воду носила, піч топила, ще до світанку підлогу мила. Та стара всім незадоволена була і постійно ображала бідолашну.

От мачуха надумала пасербицю зі світу зжити.

— Вези її, старий, у ліс, — каже зла баба чоловіку. — Щоб більше очі мої її не бачили! А не погодишся, то й тобі життя не буде!

Заплакав старий. Проте робити нічого — не наважився сперечатися він з бабою. Повіз бідолашну дівчинку до лісу.

А треба сказати, що мороз на той час стояв лютий. Зима була у самому розпалі.

Привіз дід дочку до лісу, попрощався і поїхав, пообіцявши відвідати її.

Сіла дівчинка під ялиною, тремтить від холоду. Через деякий час чує — неподалік гілки тріскотять. А незабаром підійшов до неї сам Дід Мороз.

У цей час він свої володіння обходив, перевіряв, чи скрізь порядок. Побачив дівчинку під ялиною, здивувався і питає:

— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красуне?

— Тепло, Діду. Тепло, Морозенку, — тихо відмовила дівчина.

Ще більше здивувався Дід Мороз, став ближче підходити — мороз усе сильнішим, тріскучішим.

— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красуне? — питає Мороз.

— Тепло, Діду. Тепло, Морозенку, — ледве переводячи дух, відмовила дівчинка.

Дід Мороз ще ближче до неї підійшов — ще сильнішим мороз став.

— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красуне? Чи тепло тобі, люба? — питає Мороз.

А дівчина ледве язиком ворушить:

— Ой, тепло, Діду. Тепло, шановний Морозенку.

Шкода стало Діду Морозу дівчину, одягнув він на неї теплі шуби, вкрив пуховими ковдрами і подарував велику скриню золота та срібла.

А мачуха тим часом по пасербиці поминки справляє, пече млинці і наказує чоловіку:

— Відправляйся, старий дурень, до лісу, вези свою доньку. Ховати її будемо.

Поїхав старий. Наблизився до того місця, де дочку залишив, бачить — під великою ялиною сидить його дочка весела та рум’яна у соболячій шубі, у золоті та сріблі, а поруч скриня з багатими подарунками.

Зрадів старий, посадив дочку на сані, склав добро і повіз додому.

Вдома стара млинці пече, а собака під столом:

— Тяв, тяв! Дідову дочку у золоті та сріблі везуть, а бабину — заміж не беруть!

Стара кинула йому млинець і каже: іі — Не так гавкаєш! Треба казати: «Бабину дочку заміж беруть, а дідової дочки кістки везуть».

Собака з’їв млинець і своє:

— Тяв, тяв! Дідову дочку у золоті та сріблі везуть, а бабину — заміж не беруть!

Стара млинці кидала, кидала йому й била, а собака знай своє:

— Тяв, тяв! Дідову дочку у золоті та сріблі везуть, а бабину — заміж не беруть!

Раптом заскрипіли ворота, відчинилися двері і входить в хату пасербиця вся у золоті та сріблі, так і сяє. А за нею несуть важку велику скриню. Стара аж остовпіла від несподіванки. А коли почула розповідь пасербиці — зовсім з глузду з’їхала. Наказала стара відвезти до лісу свою рідну дочку:

— Запрягай, старий дурень, коня і вези мою дочку до лісу. Та залиш її на тому самому місці. Вона привезе ще більше скарбу!

Посадив старий бабину дочку на сани і повіз у ліс. Залишив її під великою ялиною і поїхав.

Сидить бабина дочка, зубами стукає від холоду. Незабаром підходить до неї сам Дід Мороз. Побачив він дівчину й питає:

— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красуне?

— Чи сам не бачиш, що дуже змерзла я!

Підійшов Дід Мороз ближче і знову питає:

— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красуне?

— Ти що, старий, здурів! Вже руки й ноги відмерзли!

Спохмурнів Дід Мороз та ще ближче підійшов:

— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красуне?

— Згинь, пропади, клятий Мороз! Швидше давай мені шуби дорогі та скринь зі скарбами побільше!

Розсердився Морозенко від такої зухвалості і так дихнув холодом, що бабина дочка майже до смерті змерзла. Потім пожалів нахабу й накрив дірявою старою шубою з собачого хутра, а поруч залишив три великі скрині.

Ще сонце не зійшло, а стара вже посилає чоловіка:

— Поспішай, старий дурень, за моєю дочкою. Привези її у золоті та сріблі.

Поїхав старий до лісу, а собака під столом:

— Тяв, тяв! Дідову дочку заміж візьмуть, а бабину — засміють!

Стара кинула йому пиріг і навчає:

— Не так гавкаєш! Треба казати: «Бабину дочку у золоті та сріблі везуть і швидко заміж візьмуть».

А собака своє:

— Тяв, тяв! Дідову дочку заміж візьмуть, а бабину — засміють!

Заскрипіли ворота, стара кинулася зустрічати дочку, бачить, а на ній стара собача шуба. Метнулася з надією до скринь, відкрила, а звідти ґави розлетілися у різні боки. Бабина дочка сльозами заливається, а навколо народ сміється.

Скоро дідова дочка заміж вийшла, а бабину й досі не сватають. Дід з того часу господарем у домі став і злу бабу ніколи не слухав.

Скарбниця казок світу. Збірка. Упорядник І. В. Гончаренко. Для молодшого шкільного віку. Харків: Промінь, стр. 42-45, 2004

Добавлено: 18-06-2019

Оставить отзыв

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*