Наснився мені сон…

Ми відступали від Золотої Брами до Десятинної церкви, де воєвода Галицький Дмитро збирав останніх оборонців міста Кия. Звідти лунав рев битви та несамовите калатання дзвонів. Крізь проломи у мурах вдиралися все нові та нові юрми азіятів. І ось коли наша ватага, яку вів коваль Дитятко з Подолу, вибігла на майдан біля церкви, то кинувся нам навперейми кінний загін монголів. Страшна хвиля ударила на лави, ламаючи списи та зминаючи під себе скалічених бійців та коней. Вершники спішувалися та кидалися в оскаженілій танок лютого бою замерехтіли захалявні ножі та кинджали, зрошуючи сніг яскраво-червоним. Дим палаючих будинків сховав сонце і був цей день подібним до вечора.

Круком налетів «Він», полоснув кривою шаблюкою і покотилася моя голівонька – під ноги захеканих, скривавлених воїнів. Згасаючи мої очі побачили, як нахилилася та впала свята Десятинна церква…

Повертаючись з Полтави на великий Луг, я віз чудову звістку пану Генеральному писарю: реєстровці погодилися підтримати повстання! Вони тільки й чекають початку великих подій… Шлях мій лежав по рідному краю, а як ступив на околицю мого села, то душа заспівала, як на Великдень!

А потім, за святковим столом, зібралися усі рідні та друзі, а поруч серденько моє – Оксана. Радісно у хаті. Пісні, жарти, сміх. А як заграли троїсті музики, то ноги самі у танок понесли. Раптом відчинилися двері і ступив на поріг незнайомий парубок у зкривавленій свитині і затискаючи рублене плече, прохрипів «Лащовці…»

(Перебійніс з трьома сотнями запорожців поклялися помститися Самійлу Лащу та його горлорізам. Двічі козаки наздоганяли карателів, але ті уносилися на стрімких конях, не сприймаючі виклику на герць. Горіли села та містечка і вилиски пожеж висвічували жахливі картини кривавих оргій. Збожеволені ляхи різали усе на своєму шляху. Ті хто лишився живим, тлумачили бачене, як прихід Антихриста…)

На краю села вже палало. Чоловіки кинулися за зброєю, жінки з дітьми у бік лісу. Тих, хто залишився спиняти ляхів з півсотні. Двадцятеро справжніх з косами та цепами. Звалили дві старих тополі та перекрили ними шлях, залягли за засікою, виготовилися до бою. І ось вигулькнула чорна лава кінноти, та понесла на засіку. Вдарили ми залпом у насуваючу стіну і підтріснула вона. Заіржали поранені коні, покотилися під копита волаючи, а інші, зістрибнувши з сідел кинулися на перепону, рублячи важкими шаблями усе на своєму шляху. А потім відкотилися не витримавши цільного вогню, залипши біля засіки двадцятеро своїх товаришів. Відкотилися, залягли під тинами, стріляючи вроздріб.

І знову піднялися ляхи, стрімко кинувшись на засіку. Замерехтіли шаблі та коси… але раптом налетів на нас з-за стіни один загін лащовців – і це був кінець. Відбиваючись від насідаючих ляхів, я побачив як «Він», стримавши свого вороного прицілився пістолетом у мій бік і вистрелив. В серце…

Нас вели на розстріл. Обморожених, розбутих. напівмертвих Добровольців Другого Зимового походу. Ми вийшли у похід якраз напередодні зими. Бракувало всього: зброї, набоїв, теплих речей, ліків. Але ми зважилися на похід бо життя поза Україною себе не уявляли… Це був похід смертників. Змучені цілодобовими боями, падаючи від надлюдської втоми, ми були оточені з усіх боків переважаючими силами більшовиків. Дехто з добровольців підірвав себе гранатами, а ти хто лишився у живих зачинили у стару сільську церкву. І було нас 443 душі. Уранці лишилося 359. Хто помер від ран та хвороб, а хто від катувань чекістів, які «працювали» усю ніч.

Через засніжене поле нас привели до свіжовикопаного рву у балці, вишикували спиною до нього та встановили кулемети. З’явився «Він», витягнув з шкірянки папірець і голосно зачитав: «Усіх учасників контрреволюційного походу засуджено до розстрілу!». За його спиною колихалися шеренга солдатів у довгих шинелях, а за нею великий натовп селян, яких зігнали з виховною метою. Зачитавши вирок, він трохи помовчав уважно придивляючись в обличчя добровольців, а потім додав: «Хто погоджується співпрацювати з Радянською владою – той буде звільнений. Хто не хоче – той буде знищений, як запеклий ворог пролетаріату! Ваш вибір па-но-ве…». Несподівано стало тихо-тихо. Важко пливли свинцеві хмари, лапатий сніг сивиною лягав на непокриті голови. «Ні!» – разом видихнув стрій. Загомоніли селяни, заридали жінки, загримали комісари. Заглушуючи кулеметне тріскотіння та передсмертні зойки раптом залунала пісня «Ще не вмерла Україна», яку підхопили усі добровольці. Наче загостреним колом вдарило мене у груді і я покотився до рову. Коли усе скінчилося, до нього пострибали червоні і почали багнетами добивати поранених. І знову «Він» знайшов мене! Прицілившись з маузера він вистрелив в обличчя. Світ сяйнув червоним. Темніє…

До моєї хати вночі вслизнули «Явір» та «Чигирин», стрільці з першої сотні куреня «Галайди». Організувавши їм вечерю я поділився з ними доброю новиною: учора від доктора Гайового зі Львова, я привіз ліки та медичний інструмент. Хлопці дуже зраділи, бо після недавньої сумної події (коли сотня потрапила у оточення біля села Верини) є багато поранених і серед них командир сотні «Перемога». Швиденько зазбиравшись, хлопці попередили мене що на нашому терені з’явився загін енкаведістів переодягнених повстанцями, на чолі з якимось «Рубахой». Порадивши бути пильним, стрільці зникли у ночі, уносячи пакунки з ліками.

А вранці вдерлися перевертні. Один з них кремезний, з побитим віспою обличчям гаркнув: «Де бандити, сволочь? Ми знаємо що вони були в тебе!». Я кинувся до відчиненого вікна, але не встиг вистрибнути. Вони перехопили мене і почали гумселити ногами. «Він» стояв на порозі, з ручним кулеметом. Кремезний крикнув: «Рубаха приєднуйся!». Але «Він» відмахнувшись запалив цигарку… Кров заливала очі мої, коли вони вели мене по палаючому селу.

По дорозі та біля ґанків лежали постріляні мої односельці. Порівнявшись з кручею, пересилюючи біль, таки піднявся, та щосили закульгав до лісу. Позаду чулася безладна стрілянина. Раптом залунали кулеметні черги. Я не сумнівався, що стріляє саме «Він». Фонтанчики пилу все ближче. Кулі розшматували мою спину…

Я довго вистежував «Його». Я зробився його тінню. З партійної роботи «Він» перейшов до бізнесу і за короткий термін став найбагатшою людиною східного сектору. Зовні він вів пристойне життя створивши собі імідж благодійника. І навіть очолив міське відділення Партії Громадської Совісті. На майбутніх виборах він небезпідставно намагався перемоги, бо дуже мало хто знав на чому цей «благодійник» позбивав величезний капітал. Левова частина його прибутків складалася з наркоторгівлі. І ось нещодавно він відкрив підпільну лабораторію по виробництву «хімки». Перша партія цієї отрути вже була випробувана на нещасних. Треба зупиняти негідника.

Вночі, на його подвір’ї, я обеззброїв та зв’язав двох охоронців і дістався через відчинене вікно до кімнати, де він міцно спав, розкинувшись на канапі. Стоячи біля канапи я шукав в його рисах обличчя щось сатанинське, але бачив перед собою лише втомлену, беззахисну людину. Несподівано «Він» розкрив очі і нічому не дивуючись, промовив: «Це ти! Нарешті ти прийшов знищити «зло». Шляхетно, але не розумно. «Добро» не має право вбивати «зло». Ти мусиш бути жертвою, а я мисливцем. Ця гра триває з самого початку світу. Це рівновага. Якщо ти її порушиш, то у пеклі будемо шкваритися разом.. брате. Пам’ятаєш, як там у Кобзаря: «Сю ніч будуть в Україні, родиться близнята. Один буде як той Гонта, катів катувати! А другий буде… Оце вже наш! Катам помагати!». Ти думаєш дурню, що володієш істиною? А у мене своя правда, і таких як я багато. Світ мусить належите сильним людям та сильним державам. Кволі – баласт який заважає у поступу вперед. Ти ніколи цього не розумів, а хапався за вигадану Україну. Плюнь на це. Будемо разом».

«Є і буде!» – вигукнув я, пильно придивляючись за кожним його рухом: «Вона є. І тебе завжди це непокоїло. Мабуть дійсне за цим щось таки стоїть. Ти мій брат, від цього нікуди не дітися, і тому я тобі все прощаю. Те що ти вбив мене, кидав до в’язниць, катував, доводив до божевілля. Прощаю… та немає тобі прощення за спалені, замордовані села та міста, за ріки крові українців, за орди заброд, яких ти завжди наводив на нашу землю. А особливо за тих, кого ти перетворював на подібних до себе, вкравши їхні душі».

Раптом в «Його» руці опинився пістолет, але це не захопило мене зненацька і тому два постріли злилися у один. «Він», похилившись, упав поруч з канапою. У кімнату заповзла червона імла, почувся глухий гул. будинок дрібно-дрібно задрижав, по стелі пішли тріщини. Підлога під моїми ногами розверзлася і я полетів вниз. Якимось дивом мені вдалося вчепитися за арматурину зламаної плити. При спробі підтягнутися щось міцно схопило мене за ноги. Зиркнувши я побачив бридку потвору; яка намагалася зірвати мене вниз у чавкаюче кубло переплетених блідих людських тіл, виючи вони пожирали одне одного. Звідти тхнуло сіркою та трутизною. Душа моя волала до Господа. І ось, коли пальці розімкнулися, невідома сила раптом схопивши мене, винесла з розвалюючогося будинку. Там внизу ревіло жахливе створіння, яке нещодавно називало мене своїм братом… Дивна сила несла мене попід хмарами. Я бачив під собою жовті поля, сині стрічки річок, ліси, гори, вогні міст та кораблі у океані. І раптом, я побачив Велетенське Древо, яке тягнулося з острову потопаючому в квітах. З-під Древа витікало кришталево чисте джерело, яке впадало у смарагдове озеро. На широких віттях я бачив людей, які співали наче янголи. Співали так, що сльози мимоволі почали заливати моє обличчя. Все навколо дихало любов’ю та щастям. Незримий носив мене. Я бачив безліч народу нашого, всіх хто колись горнувся своїм зболілим серцем до нашої руїни-України. до нашого гніздечка гіркого. І вони бачили мене – гукали, кликали до себе. Та не відчув я в собі такої чистоти, щоб бути поміж ними. І раптом Глас «Се є Древо Життя!»… Світло затьмарилося і наче у вирі закружляло. Отямившись побачив, що знаходжуся за містом поруч зі звалищем, від якого нестерпно тхнуло сіркою… У великій скорботі повертався я додому. І раптом: чепурна молодиця з двохмісною дитячою коляскою. Йде, поспішає і теж до міста. Прискоривши крок я наздогнав молоду матір і зазирнув на близнят… «Його» не було! І вже не буде ніколи! І нині, і повсякчас, і навіки вічні…

Дивний сон наснився мені…

Коваль Дитятко з маленькою купою бійців таки пробився до руїн Десятинної церкви і там вони поклали голови свої.

Полковник Перебійніс зі своїм полком запорожців наводив жах на ляхів, але з Лащем зустрітися їм не вдалося. Його зарубив один парубок, помстившись за свою кохану. А Перебійніс з трьома сотнями запорожців, прикриваючи відхід козацької армії став муром на шляху двухсотисячного війска. І поки не загинув останній козак, ляхи не могли ступити на гатку через трясовиння…

Оксана через два роки після нападу лащовців на село, вийшла заміж за реєстровця, який повернувся у село після поранення. Та недовго тривало їхнє щастя. Бо налетіла на село татарська чамбула і загинули молодята у палаючої хаті відстрілюючись від ординців…

Після розстрілу добровольців Другого Зимового Походу в живих лишився лише хорунжий Легкоступ. З тяжким пораненням, він вибрався з-під мертвих та зміг доповзти до села. Там його підібрала та витягнула з пазурів смерті одна українська родина. Видужавши, хорунжий вдало перетнув кордон. Поблукавши по Європі подався у Америку. У складі американських військ приймав участь у другій світовій війні. Загинув в Арденнах…

«Явір» наприкінці 1949 року потрапив у засідку на конспіративній квартирі. Пройшов катування, табори, заслання. Прийняв активну участь у підготовці Кегирського повстання. Усе своє життя був вірним сином України…

«Чигирину» у складі рейдової групи вдалося пробити через Чехословаччину до американської окупаційної зони, звідки він перебрався до Канади, де з простого теслі виріс до директора власної фабрики меблів. Крім того, він є автором трьох поетичні збірок, та автором спогадів про свій життєвий, та бойовий шлях. Має чотирьох дітей та дванадцятеро онуків та онучок.

Междуречье. Альманах. Выпуск первый. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник», 2001

Добавлено: 11-09-2018

Оставить отзыв

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*