Небачена краса

(Російська народна казка)

Давно це сталося. В одній великій країні жив цар з царицею. Народився у них син Іван-царевич.

Кожного вечора цариця співала йому колискову:

— Спи синку, спи любий! Коли станеш дорослим, посватаєш за себе Небачену Красу і будеш щасливим!

Іван-царевич після колискової одразу засинав.

Одного разу, коли царевич уже став дорослим, прийшов він до царя з царицею і каже:

— Прощавайте, батько! Прощавайте, мамо! Поїду я Небачену Красу шукати, собі в жони сватати.

— Що ти синку! Куди ти поїдеш? Де ти її шукати станеш! — кажуть батьки.

Та хлопець наполягав на своєму:

— Відпустите — поїду і не відпустите — поїду.

— Коли так, тоді їдь! Що з тобою робити! — погодилися батьки.

Зібрався Іван-царевич і пішов коня вибирати. Відійшов від дому і зустрів старенького.

— Куди, молодець, йдеш? По своїй волі чи поневолі? — питає дід.

— Йду я, діду, і по своїй волі і не по своїй, — відповів царевич. — Коли був я малюком, наспівувала мені матінка колискову про Небачену Красу. От і хочу її знайти.

Вислухав старий хлопця й каже:

— Добра справа. Та тільки пішому до неї не дійти. Небачена Краса далеко живе.

— А як далеко? — питає парубок.

— У золотому царстві, на самому краї світу, де сонце сходить.

— Що ж мені робити? Нема коня, гідного мене, — говорить хлопець.

— Як нема! У твого батька тридцять коней усі як один! Накажи конюхам напоїти їх біля синього моря. Один з тих коней зайде у воду по саму шию, а коли стане пити, почнуть у синьому морі хвилі підніматися, у круті береги вдарятися. Цього коня собі й бери, — порадив дід.

Як старий навчив, так Іван-царевич і зробив. Вибрав собі богатирського коня, скочив на нього — тільки його й бачили.

Чи довго їхав царевич, чи ні — про те невідомо. Під’їхав він до лісу, бачить — хатинка стоїть на курячій лапі. Прив’язав Іван-царевич коня до золотого кільця, що на воротах. Тільки-но на поріг, бачить — Баба-яга костяна нога у ступі летить. Побачила вона хлопця й кричить йому:

— Ах ти, поганець! Ти залізного кільця не вартий, а свого коня до золотого прив’язав!

— Гаразд, бабусю. Не сварись! — заспокоїв царевич. — Коня можна відв’язати і до іншого кільця прив’язати.

Стара заспокоїлася та й каже:

— Ти не бійся, на лаву сідай, а я стану тебе розпитувати звідки ти та якого роду будеш.

— Ти б, бабусю, спочатку нагодувала мене, напоїла, а потім би розпитувати стала. Бачиш, людина з дороги. Весь день я нічого не їв.

Баба-яга стіл скатертиною-самобранкою накрила і стала пригощати Івана-царевича. Наївся, напився парубок, на ліжку примостився і почав усе розповідати.

— Коли був я малюком, — каже царевич, — наспівувала мені матінка колискову про Небачену Красу. Ось і хочу її знайти. Чи не підкажеш, бабусю, короткого шляху до неї?

— Я й сама, царевичу, не відаю, — відмовила Баба-яга. — От вже третю сотню років доживаю, а про Небачену Красу навіть і не чула. Лягай спати, а вранці я своїх помічників спитаю, може хто й знає про неї.

Наступного дня встала стара раненько, залізла у ступу й подалася на берег моря. Закричала стара молодецьким голосом, засвистіла молодецьким свистом:

— Риби й гад водяний! Йдіть-но сюди!

Того ж часу синє море зашуміло, забурхало, зібралася риба велика і мала, зібрався усілякий гад.

Стара й питає:

— Хто скаже мені, де живе Небачена Краса?

І відповіли усі риби та гади в один голос;

— Ніколи не бачили і ніколи не чули про неї.

Крикнула стара у небо:

— Збирайтеся птахи повітряні!

Зібралося стільки птахів, що й неба не видно стало.

— Хто скаже мені, де живе Небачена Краса? — питає стара.

Птахи в один голос відповідають:

— Ніколи не бачили і ніколи не чули про неї.

Гримнула тоді Баба-яга:

— Збирайтеся, звірі лісові!

Та і звірі, які миттю з’явилися. Нічого не знали про Небачену Красу.

— Ну, що ж, більше нікого розпитувати, — сказала Баба-яга і повела царевича до хати.

Тільки вони увійшли до хати, як прилетів старий ворон та такий великий, що крилами сонце затулив.

— Де ти був, де ти літав? Чому запізнився? — спитала стара.

— Небачену Красу у гості збирав.

— Ось це мені і потрібно! — сказала Баба-яга. — Послужи мені вірою та правдою: віднеси до неї Івана-царевича.

— Добре, бабусю.

Сів Іван-царевич на птаха, піднялися вони у небо і полетіли. Три роки летіли і нарешті опинилися біля міста чудового.

Пішов царевич вулицями міста, бачить на площі людину батогом б’ють.

— За що ви чоловіка караєте? — питає парубок.

— За те, — кажуть, що заборгував він нашому царю десять тисяч, та вчасно не виплатив. А у того, хто його викупить, Кощій Безсмертний дружину вкраде.

Іван-царевич поміркував і пішов геть. Походив по місту і знов потрапив на площу, а бідолашного все катують. Шкода стало Івану-царевичу цього чоловіка, вирішив він його викупити.

« В мене, думає царевич, — дружини немає, красти нікого».

Заплатив викуп і пішов. Раптом чує його хтось наздоганяє.

— Дякую тобі, Іван-царевич! Буду тобі вірним слугою, — каже чоловік, якого катували на площі.

Іван царевич питає:

— Як тебе звати?

— Булат-молодець, — відповів чоловік.

Пішли вони вдвох Небачену Красу шукати.

Трапилося так, що Небачена Краса вийшла на ґанок, коли Іван-царевич зі слугою мимо проходили.

Парубок низько вклонився царівні і став залицятися.

Раптом на морі з’явилося багато кораблів — тридцять богатирів приїхали Небачену Красу сватати. Стали вони над Іваном-царевичем насміхатися:

— Ах ти, сільський зальотник! До кого залицяєшся! Ти навіть мізинця царівни не вартий!

Стали богатирі з усіх боків до царевича підступати, наречену відбивати. Тут Булат-молодець схопив царівну за руку і посадив на коня, ухопив Івана-царевича за ліве плече і посадив позаду дівчини, усівся сам, і помчав їх кінь з міста.

Чи багато часу пройшло, чи мало — про те невідомо!

Зняв Булат-молодець з пальця перстень, заховав його і каже:

— Десь загубив свій перстень. Повернуся назад і пошукаю.

Стала Небачена Краса його умовляти:

— Не залишай нас, Булат-молодець, я тобі свій перстень подарую.

А він своє:

— Ніяк не можна. Моєму персню ціни немає: його подарувала мені рідна ненька. Дарувала та й казала: «Носи, не втрачай та матір не забувай!».

Сказав це і поскакав назустріч переслідувачам, які хотіли відбити красуню. Зустрівся Булат-молодець з ними і усіх подолав одним ударом. Потім наздогнав царевича з красунею.

— Знайшов перстень. Булат-молодець? — спитала Краса Небачена.

— Знайшов, — відмовив слуга.

Невдовзі настала ніч. Розкинули вони білий намет. Небачена Краса у наметі лягла відпочивати. Булат-молодець біля вогнища спати улігся. а Іван-царевич взявся охороняти їх. Дуже скоро втомився царевич, присів біля намету і заснув молодецьким сном.

Звідки не візьмись прилетів Кощій Безсмертний і викрав Небачену Красу, тільки стрічку з її коси на землі залишив.

Прокинувся Іван-царевич, бачить: нема нареченої, тільки стрічка на землі лежить. Став тоді парубок тужити, собі докоряти.

Прокинувся Булат-молодець і питає царевича:

— Чому сумуєш, чого тужиш?

— Як мені не сумувати? Як не тужити? Кудись зникла Небачена Краса.

— Як же ти на варті стояв?

— Не знаю. І сам не помітив, як заснув, — відмовив царевич.

— Що ж, після бійки кулаками не махають. Знаю я, куди наречена твоя зникла, — сказав Булат-молодець, — Кощій Безсмертний її вкрав. Тепер нам його смерть три роки доведеться шукати. А смерть його у яйці, те яйце у качці, та качка у колоді, а колода по синьому морю плаває.

Пішли названі брати до синього моря. День ідуть, місяць бредуть не один рік прямують. Втомилися зголодніли.

Раптом летить яструб. Іван-царевич ухопився за лук, а птах просить:

— Не вбивай мене, Іван-царевич. Я тобі ще в пригоді стану.

Бачить Булат-молодець — біжить ведмідь. Тільки-но зібрався він звіра вбити, а той і каже:

— Не вбивай мене, Булат-молодець. Я тобі у пригоді стану.

Пішли парубки далі, дійшли до синього моря, бачать — на березі щука лежить. Хотіли вони її з’їсти, а вона й каже:

— Не їжте мене, молодці, краще у море киньте. Я вам ще в пригоді стану.

Раптом синє море захвилювалося, стало береги заливати, налетіла хвиля висока і винесла на берег дубову колоду. Прибіг ведмідь, підняв колоду і розбив об землю — колода розвалилася, а звідти качка вилетіла і полетіла у високе небо. Раптом, звідки не візьмись, налетів яструб. Розірвав він качку, і випало з неї яйце і прямо у море. Тут підхопила його щука, підпливла до берега і віддала Івану-царевичу. Царевич поклав яйце у кишеню і пішли парубки до Кощія.

Приходять до нього у двір, і зустрічає їх Небачена Краса. Плаче вона, царевича цілує, Булата-молодця обіймає, а Кощій Безсмертний сидить біля вікна і лається:

— Хочеш відняти у мене Небачену Красу? Так тобі, царевичу, живим не бути!

— Ти сам у мене наречену викрав, — каже царевич.

Парубок витяг яйце з кишені і показав Кощію — у злодія в очах потемніло. миттєво присмирнів. Іван-царевич перекладає яйце з руки у руку, а Кощія з кута у кут кидає. Булат-молодець підхопив яйце і розбив. Тут Кощію і смерть прийшла. Взяли названі брати коней і поїхали додому.

Довго їхали чи ні — невідомо.

Якось уночі, розкинули вони намет. Небачена Краса у наметі лягла відпочивати, Іван-царевич біля вогнища примостився, а Булат-молодець на варті стояти залишився.

Опівночі прилетіли дванадцять голубиць, вдарили крилами і закричали:

— Ну, Булат-молодець, вбили ви з Іваном-царевичем нашого брата, забрали нашу невістку, Красу Небачену, не буде і вам добра! Коли приїде царевич додому, накаже вивести свого улюбленого собаку, то той вирветься і розірве господаря. А той, хто чув це і розповість царевичу, — по коліна каменем стане.

Прокричали це голубиці і полетіли геть.

Незабаром прилетіли дванадцять воронів:

— Не буде вам, молодці, добра! Як приїде Іван-царевич додому, накаже вивести свого улюбленого коня, то той заб’є його копитами до смерті. А хто почув це і розповість царевичу, той по пояс каменем стане.

Прокричали це ворони і полетіли.

Слідом за птахами з’явилися повзучі гади і кажуть:

— Погладить Іван-царевич корову, а та його заколе рогами на смерть, А хто почув це і розповість царевичу, той весь каменем стане.

Сидить сумний Булат-молодець і міркує, як йому бути.

Вранці вирушили парубки з Небаченою Красою далі.

Коли приїхали додому, справили пишне весілля.

Пройшов тиждень. Каже царевич молодій дружині:

— Покажу я тобі свого улюбленого собаку.

А Булат-молодець взяв шаблю і став поруч з молодими біля ґанку. Ось ведуть собаку, а той вирвався і прямо на ґанок біжить. Булат махнув шаблею і вбив собаку.

Розгнівався Іван-царевич на друга, та, пам’ятаючи добро, промовчав.

Наступного дня наказав царевич вивести свого улюбленого коня. Кінь вирвався у конюха, а Булат-молодець відрубав шаблею йому голову. Розгнівався Іван-царевич, наказав стражі схопити Булата-молодця і покарати, а Небачена Краса каже:

— Не роби цього! Стару дружбу пам’ятай! Якби не він, то не були б ми разом.

На третій день Іван-царевич проходив повз корівник. Одна корова стала наближатися до нього, а Булат-молодець підскочив і відрубав їй голову.

Тут Іван-царевич так розгнівався, що нікого й слухати не став. Покликав ката і наказав покарати друга, а той і каже:

— Ох, царевичу, коли ти надумав мене покарати, то краще я сам загину. Тільки вислухай мене.

І розповів Булат-молодець, як прилітали дванадцять голубиць і що говорили. Сказав — і по коліна став каменем.

Розповів про воронів і по пояс став каменем. А коли розповів про гадів, — увесь став каменем.

Гірко плакали Іван-царевич з дружиною.

Багато років сумували вони за другом. Якось прийшов царевич до каменя, раптом чує — голос:

— Чому сумуєш? Чому сльози ллєш? Мені і так важко.

— Як же мені не плакати? Я свого вірного друга загубив.

А камінь відповідає:

— Ти можеш виправити цю біду. Є у тебе двоє улюблених дітей. Відведи їх до лісу темного і побачиш, що буде.

Замислився Іван-царевич і про все розповів дружині. Засумували вони. Страшно маленьких діточок у лісі самих залишати. Та, відчуваючи провину перед Булатом-молодцем, наважилися на це. Зі сльозами пішли до темного лісу і залишили там дітей.

Коли царевич з дружиною повернулися додому, то побачили: стоїть перед ними Булат-молодець живий і здоровий. Обняли вони його, а самі гіркі сльози ллють.

— Хвилюєтеся за діточок малих? — питає Булат-молодець. — Не горюйте! Давайте разом підемо до лісу і подивимося, що з малюками робиться.

Пішли вони разом до темного лісу і бачать — сплять малюки під кущем, а ведмедиця їх теплим мохом вкриває, лисиця мух відганяє. Живі, здорові дітки любі.

Ото радості було! А бенкет тривав три дні та три ночі!

Скарбниця казок світу. Збірка. Упорядник І. В. Гончаренко. Для молодшого шкільного віку. Харків: Промінь, стр. 46-55, 2004

Добавлено: 18-06-2019

Оставить отзыв

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*