Один у підводному човні, не рахуючи зірки

І я пішов. Чому? Чому я пішов, а не залишився? Чому не дзвоню 01?

Та можна було б і самотужки спробувати загасити? Загасити? А чим? Я лише тепер зрозумів, що полум’я занадто сильне, аби загасити палаючі мости. Жар од них пік у спину і підганяв. Не рятував, а тільки посилював його, крижаний вуж пустки, що поволі заповзав на те місце, де раніше жило звичне тепле, здавалось, вічне.

Щось тисло, стягувало, штовхало назад. Та не повернутися туди, де був якусь мить тому, а просто – вниз… Спиною, потилицею – об асфальт. Не можна. Принаймні, не тут.

Звідки така пригніченість? Може, рюкзак?.. Але ж хвилину тому він був зовсім легкий. Це, мабуть, погляд або його відсутність? Я так до нього звик. Але тепер він зневажливий і байдужий. Не як колись.

Гуркіт. Звідки? Десь позаду, мабуть, мости догоріли і завалилися. Крізь гуркіт до свідомості проривається дзенькіт. Аж у вухах лящить. В’їдається в мозок. А назустріч йому з’являється спогад. Щось знайоме, повсякденне.

Здається, у таких випадках треба щось робити. Звук ще глибше проникає. Ага! Зрозумів!.. Іду по рейках, а ззаду дзенькає трамвай. Звертаю вбік і подумки дякую багатотонній рогатій залізяці, що хоч попередила про своє наближення.

Здається, починаю відтавати. Треба йти додому, а то ще кудись влізу. А,може, заскочити до когось? Побалакати, поплакатися. Розповісти про Неї, сказати, що все скінчено. Але, ні. Додому. Задраїти вікна, двері. Зникнути на кілька днів. Залягти на дно. А телефон? Його можна вимкнути. Мозок відразу малює картинку: позаду – обувглені залишки мостів, попереду – чорна густа кава безсонних ночей. Купа недопалків, ненаписані рядки, непроспівані пісні. І тільки зірка ледь-ледь світиться крізь склянку вікна.

Междуречье. Альманах. Выпуск второй. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник». Издательство «Донеччина», 2002

Добавлено: 25-10-2018

Оставить отзыв

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*