“Поясненя”. Примечания к сборнику “Поэзии Александра Духновича”

Поясненя

То перше выданє Поезій Александра Духновича не повне и критичне. Повне и критичне выданє тымчасом не можливе, бо рукописи Духновича не звісні или не достатні. Треба вдоволитися перводруками, котрі врешті также дуже и розкидані и тяжко достатні. В сем выданю, призначеном широким верствам читачів, лишено майже загалом стихов оказійных на пр. поезій альмамаха «Поздравленіе Русинов», присвяченых цісарю Франц Йосифови и под.) и перекладов. Писатем сих строчок переконаный, что интерес читаючоі публики скоро выжадае собі повного и критичного выданя, котре он приготовляе так само як окрему монографію про Духновича.

Головні жерела сього выбору ось такі: Альманах «Поздравленіе Русинов» (скороченое П. Р.); «Зоря Галицкая яко альбум на год 1860» (скор. З. Р.); «Месяцослов на год 1865 для русских угорскія краины, издал Александр Ю. Гомичков» (скор. М. 1865.); «Месяцослов на год 1866 для р. уг. кр., издали Анатолий Кралицкий и Виктор Ф. Кимак» (скор. М. 1866.). Поезіи составлені так, чтобы заховався порядок автора и поступ хронольогичный. Ортографію передруков передано точно.

Мысль о Бозі (П. Р. 1851, стор. 15—18). З боку языка замітні ретуши котрогось члена «Литературного заведенія Пряшовского» (Добрянского или Раковского). Рефлексивною поезіею Духн. быв дуже вдоволеный: В альмамаху на 1852 р. выпечатано на пр. також оды Державина.

Сирота в заточеніи (П. Р. 1851, ст. 19—23) Созанський (Зап, Шевч. 86, ст. 129) пояснює сей твор ось як: «Д. банує за своєю дорогою мамою, яку стратив на весні свого житя і якоі не доведе ся йому більш бачити. Цілии вірш, по нашій думці, алюзія до родинноі традиціі, що Д. мав походити із значного роду князів Черкаських, з яких один мав належати до заговірників Петра Великого, а потім, коли заговір викрито, втік на Угорщину». По моему се поясненє мыльне. «Сирота в заточеніи» чиста алегорія: Поет чувствує ся сиротою, хоч он має «мамушку» — матушку Русь. Д. также деинде называе Русь «мамушкою» (пор. Студинський, Кореспонденція Я. Головацького в літах 1850—1862, стор. СХХІІІ). В П. Р. 1850 можна читати слідующі стихи:

Хоть разными голосами
Кличме ся любезно,
О мы порозуміємся
Честно и полезно;
Бо мати наша едная,
Хоть она на Неві,
Престол собі устроила
На зимном Сівері.

Д. подлягае тут панславистичной думці Колляра як загалом всі славянски романтики, котрі в Россіи виділи спасенє Славянства.

Убігша свобода (П. Р. 1851, ст. 33—34).

Свобода (Ib., ст. 35—36).

Незабудка (Ib., ст. 37—39).

О придворной жизни (Ib., ст. 43—49). Ся поезія мае односины к побыту автора на владичем дворі в Пряшові; поровн. тут житєпись.

Жаба (П. Р. 1851, ст. 50—51).

Вручаніе (П. Р. 1851, ст. 69—70). Едина поезія цілоі збірки, подписана повным именем; други позначені криптограмом А.Д. — Найславнійша пісня Духновича, котра сталася народным гимном. Др. Вол. Бирчак совсім слушно называе єі «carmen saectilare XIX віку цілоі Подк. Руси». Духнович каже в «Записках»: «Дівицы уже не стыдались піти русскіи пісни и мой народный гимн «Я русин был, есмь и буду» повсюду роспівался». Поровн. также: Вол. Терлецкій, Угорская Русь, ст. 22, и Матиссов, Беседа 1871, ст. 238. — Созянський (Зап. Шевч. 86, ст. 135) приводит цікавый варіянт послідноі строфы.

О я тебе не забуду
От всіх сердечных утроб,
Возлюблю тя, твоим буду,
Сыном, другом аж по гроб.

Вічность (П. Р. 1852, ст. 3—9). Поровн. поясненя к первой поезіі нашоі книжки.

Храм любви (П. Р. 1852, ст. 15—18). Се найобємнийша поезія Духновича. Вызначуєся красным народным языком (в контрасті из попередной поезіи) и прекрасными поетичными подробницями. На жаль цілковита концепція вже не так удачна.

Любовь милой и отечества (П. Р. 1852, стор. 31—33).

Тоска на гробі милой (П. Р. 1852, ст. 34—39). Една з найкраснійших поезій Духновича, щастливе наслідованє народной поезіи: формою и змістом наша пісня чудесна коломыйка.

Образ жизни (П. Р. 1852, ст. 71—72).

Мысль в началі весны (Ibid., ст. 126).

Сліпый и хромый (Отечественный сборник 1852, ст. 40).

Ненасытимое (Ibid., ст. 192).

Отечество (Львовске «Слово» 1865, ч. 75) З рукописи напечатано Анатоліем Кралицким.

Голос радости (З. Г., ст. XV—XVI).

Піснь земледілца весною (З. Г., ст. 58—59).

Счастіе жизни (З. Г., ст. 59).

Поздравьеніе новому другу (З. Г., ст. 59—60). — Володимир Гиполит Терлецкій (1810—1889) быв родом з Волыні. В Кракові стався он доктором медицины. Послі смерти своей молодоі жены лишив Т. медицину, одишов до Франціи, де стався священником и позднійше доктором богословья. Як священник старався поширити силу римскоі церкви між православными славянами. В Риме он не найшов подмоги ні порозуміня и зато он рішив ити до монастыря. Он пошов на Подкарпатску Русь и стався игуменом монастыря Мало-Березянского. Року 1872 одойшов Т. в Россию и жив аж до смерти в Златоверхом Михайловском монастырі в Киеві.

Піснь народна. З рукописи напечатав Іл. Свінцицкій (Матеріалы по исторіи возрожденія Карпатской Руси II., Львов 1909, ст. 121).

Русскій марш (М. 1865, ст. 3—4).

Муха (М. 1865, ст. 23—25).

Надгробное вепрю (М. 1865, ст. 25—26).

Піснь простонародна (М. 1865, ст. 44—47).

Надежда в Бога (М. 1865, ст. 76—77).

Критик (М. 1865, ст. 103—105). Сія и слідующа поезія з найгарнійших творов Духновича.

Місяц (М. 1865, ст. 105—106).

Дума на 60 літный день (М. 1865, ст. 141) Формою и змістом опять чудесна коломыйка.

Фалшивому другу (М. 1866, ст. 44—45).

Циган (М. 1866, ст. 45).

Дочь (Ibidem).

Радуйтеся, соколята. Сей верш написаный 1862 р. з нагоды основаня интернату св. Іоанна Хрестителя в Пряшеві, перепечатав К. Кустодіев у вступі свого перекладу «Исторіи Пряшевской Епарііи» (Петроград 1877) на стор. 7. (На сей верш звернув увагу выдавника и копію зробив преп. о. Гл. Кинах. На сім місци єму дякую!)
Текст Кустодіева очевидно попсутый и руссификованый. Рядок 1. з К. каже: «Радуйтесь соколята…»; рядок 3. четвертоі строфы: «Возрастает плод с власног (!) роду»…; р. 6. тоі самоі стр.: «Не вредит вражій ему гром…»

Послідная моя піснь (Галичанин I., 1862, стор. 19—20). Поров. поезію Ал. Павлочича «Батькови Духновичу», цитовану в житєписи).

Гимн Подкарпатских Русинов. Рукопись ні друк сеі пісні, котра по общому мнінію твор Духновича, совсім не знакомый. Предлогою нашого друку текст, котрый выдавцеви з ласки своеі доносив писменник о. Евменій Сабов. Я позваляю собі подати тут интересантні выводы о. Сабова з його дописи про сю справу. «Думаю, Вы знаете текст «Я русин был, есмь и буду»? То и есть наш народный гимн. Он содержит: признание испокон 1 Перейти к сноске русского происхождения Духновичеваго народа, и пообецания: быти верным русином. «Подкарпатскии русины» содержит воззвание-кличь к тому-же русину; спящему пока. Кто признает авторство в «Я русин был» Духновичови: должен признати авторство того-же и в «Подкарпатскии русины» по логике и по содержанию, и по стилю». — Столько о. Е. Сабов.

*

Чтобы Духновичові творы могли ліпше познаватися в його народі, треба подпирати працю литературноі науки также з боку всіх почитателей нашого великого письменника. Се може и се повинен кождый русин. В першом ряді треба сконцентровати всі рукописи, дописи (переписку), книжки, де напечатані поезіи Духновича и т. д. в библиотеці товариства «Просьвіта» в Ужгороди. Тов. «Просьвіта» и так саме выдавець сей книжки вдячно приймут также кожде звертанье уваги и кожду раду в справі од читачів и почитателей Александра Духновича.

В тексте 1 испокон = из давен давна.

Ibidem (лат.) – то же место, там же. (Примечание редактора)

Поэзии Александра Духновича. Первое издание. Из первоисточников собрал, биографию написал и пояснения добавил Др. Франтишек Тихий. Серия литературно-научный отдел. Ужгород: Издательство Товарищества «Просвита». Книгопечатня Акцийного Товарищества «УНИО», 1922

Добавлено: 03-02-2018

Оставить отзыв

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*