Пригода

Якось з гульок уночі
повертався я додому.
Опинився в темноті
в місці дикому, глухому.

Там зустрів русалку русу,
що сиділа біля броду,
розплітала свою косу,
зазираючи у воду.

Підійшов я, запитавши:
«Чого тут сидиш одна,
свою косу розплітаєш,
невесела і сумна?»

«Невесела, що із того?
Яку ніч сиджу одна,
жду хлопчину молодого» –
так мені відповіла.

Я хотів іще спитати
та поглянув в її очі –
стало важко тут стояти,
біля неї, серед ночі…

Бо сподобалась русалка:
така гарна, синьоока,
не дівчина – чортівщина,
а в очах – печаль глибока.

Захотілося обняти,
щоб від холоду зігріти,
щось приємне їй сказати
та хоч раз поцілувати.

Я до неї пригорнувся
і поплив на теплій хвилі,
розкидав їй коси русі,
цілував їй груди білі…

*

Я прокинувся зарано.
Тіло все моє боліло.
Почував себе погано.
Небо трішечки сіріло.

Гілля, листя на ді мною
не хитаються, ще сплять,
вкриті срібною росою –
чисто Божа благодать!

Ранок видався холодним.
Ще хотілось дуже спати.
Хоч був стомленим, розбитим,
важко було тут лежати.

Де вона? Хотілось знати,
та у кого тут спитати?
Що тепер мені робити,
як тепер на світі жити?

Лиш заплющу свої очі,
як гойдають теплі хвилі
і я знову – серед ночі –
все цілую груди білі…

Зачекаю темну нічку,
і піду до того броду –
як не стріну там русалку
то пірну до неї в воду!

Добавлено: 06-07-2016

Оставить отзыв

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*