Просто метаморфоза

Холодно. Стою на зупинці. Чекаю. Трамвая немає й нема. Починають мерзнути пальці – ховаю їх до кишені. Небагато, але допомагає. У вічі світить неонка з кафешки навпроти. Відвертаюся. Холодно.

Проходить чоловік. Каже, що десь на лінії аварія – трамваїв не буде. Іду. Вогник запальнички не гріє, а жаль. Повертаю її до кишені. Повз мене просвистують машини. Холодно.

Розумію, що вже деякий час щось жмакаю в пальцях. Що це? На дотик відчуваю, що то – моя остання гривня. Раптом виникає думка: «А гривні не вистачить, щоб купити машину». Жену думку геть. Повертаюся, здіймаю руку.

Одна, друга, третя… П’ята. Три іномарки, жигулик, москвич проскакують, обдаючи руку холодним вітром.

А ну їх к бісу – ціліша гривня буде!

Знову запихаю замерзлу руку до кишені – йду. Холодно.

Десь на обрії свідомості іскриться пісня. Далеко, та дотягнутися можна. Тягнуся… Схопив – витягнув на поверхню… Яка гарна! Співаю вголос.

Назустріч іде жінка. Злякано кидається убік, намагаючись обійти мене якнайдалі.

– Тьху ти, – чую. – П’яний якийсь.

Не зважаю. Знову порожньо на вулиці. Десь далеко гавкають собаки. Холодно.

Остання краплинка пісні замерзає у повітрі. Натомість повилізали думки. Одна – якась особлива. Яка? Із сигаретним димом видихаю непотріб, і особлива стає зрозумілою. Це – згадка про теплі руки. Ніжні, маленькі, з довгими тендітними пальцями. Де вони зараз, і з ким? А чи має мене це обходити? Ні, і я вже не маю права про них думати. Намагаюся вигнати спогад – не виходить. Добуваю з кишені руку. Крижинками пальців торкаю лоба – і думка вимерзає. Холодно.

Попереду щось світиться. Підхожу ближче. Кіоск. Як добре, що працює! Дістаю гривню. Дивлюся крізь скло. Мало. Додаю ще трохи дрібних. Так, здається, вистачить. Купую. Пальці слухатися відмовляються – і пляшка ледь не вислизає. Опиняється в кишені — катастрофи не сталося. Іду далі. Холодно.

Нарешті добувся до своєї п’ятиповерхівки. Майже всі вікна темні. Сплять люди – і правильно роблять. Добраніч їм. Холодно.

У під»їзді темрява, як завжди. Підіймаюся сходами. Нарешті! Нишпорю по кишенях – не знаходжу. Невже загубив?! Знайшов. Розноситься дзенькіт. Ключ у замку.

Знімаю куртку. З кімнати вибігає кіт. Муркоче і лащиться. Іду на кухню. Даю йому їсти. Відкорковую пиво. Руки відчуваю. Заходжу до кімнати. Тихо. Беру гітару – сідаю. Кіт вистрибує аж на плече. Муркоче і тицяє носом у вухо. Торкаюся струн – вони озиваються. Тихо, ледь чутно. Гарно.

Междуречье. Альманах. Выпуск второй. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник». Издательство «Донеччина», 2002