Розпач

Кому тепер читати своі вірші?
Нема кому, бо друга вже не стало
Він промовчить, якщо читаю гірші,
I запала, якщо напишеш в дало.

В невдасі-вірші він знайде краплину
Та якось м’яко скаже поміж нами:
Ти любиш пестить вірші, мов дитину,
Даруй житгя краплині полум’яне.

Тот вже чашка чаю захолоне,
До щастя стежку вимостиш рядками,
Опинишся десь сам в квітучім лоні…
Як вірність оспівать таку віршами.

Є істини святі і непорочні,
Нові шукаєм, та б’ємось лобами.
Та в серці розпач і в душі порожньо,
Бо справжнього того нема між нами.

Ламає вітер віття яблуневе,
Важке, дорідне, аж додолу гне,
Вниз оксамитом сипле вересневе
Та криє землю яблуко рясне.

Те кохане, вверху що, в сонця лоні,
Розіб’є бік, як звисока впаде.
Візьміть його з любов’ю надолоні,
Хай яблуня полегшено зітхне.

Кохайте зір та пийте з нього соки,
Шануйте взимку дерево за те,
Обібране, воно самотне, поки
Весною буйством знову зацвіте.

Междуречье. Альманах. Выпуск первый. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник», 2001

Добавлено: 13-03-2018

Оставить отзыв

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*