Таємниця Чортової гори

Теплий травневий ранок поступово виринав з нічної пітьми, піднімаючи на луках легкі тумани. Вранішня зоря послала перший промінь заквітчаним вишневим садкам, що ховали в своїх запашних пеленах охайні біленькі хатки села Митниці.

Валько прокинувся від того, що тарабанила «сигналізація». Пристрій, який збудив хлопця, був ним спеціально придуманий, щоб друзі могли викликати в разі потреби.

Щоночі натягнутим через усе подвір’я дротом бігав собака Бобик. Він був добрим сторожем і нікого до свого двору не пускав, застерігаючи дзвінким гавкотом. Тож Валько, майструючи пристрій виклику, вирішив скористатися «дорогою» Бобика.

Хлопчина просвердлив тоненьким саморобним свердликом раму вікна й просилив через дірочку грубу провощену нитку, до кінця якої прив’язав гайку й опустив її в металеву банку з-під консерви. Другий кінець нитки Валько прив’язав від рами до дроту і проклав його гілками вишень, якими був обсаджений двір, аж до вулиці.

Перед входом до двору стояв стовп радіомережі, й Валько прибив до нього пружинку, до якої прив’язав дріт. Коли друзям потрібно було викликати хлопця з хати, вони смикали за пружинку, і та, вібруючи кільцями, «вмикала» «сигналізацію», що й тарабанила гайкою по дну металевої банки.

Тож і цього разу Вальків друг Василько скористався диво-пристроєм. Хлопці звечора домовилися піти вранці порибалити й заодно виконати доручення вчительки біології Наталії Степанівни – пошукати в Чортовій горі доісторичних скам’янілих молюсків-амонітів ^{1 Перейти к сноске} для шкільного музею. Почувши сигнал, Валько виглянув у вікно й побачив Василька, який нетерпляче чекав на нього. Хлопець швиденько випив кухоль молока з коржиком, спеченим бабунею Одаркою з пісного тіста, й вибіг на ґанок. Там висіли вже налаштовані звечора торбинка із саперною лопаткою та відро для глини.

У Чортовій горі митничани здавна копали зелену глину, якою мазали долівку в хатах і чепурили призьби. У глині часто траплялися скам’янілі молюски, яких у народі називали «чортовими пальцями». Вони й справді нагадували пальці якоїсь міфічної істоти. А сама гора вигинала свій хребет біля болота, яке вже почало висихати й тому не мало трясовини. Та старі люди часто згадували, як у ньому колись невідомо куди зникали корови. Казали, що тут ніяк без нечистої сили не обійшлося. Тому й обросла гора, мов густим мохом, численними народними легендами. Одна з них, яку Наталія Степанівна ще дівчинкою почула від своєї бабусі й переповіла учням на уроці зоології, настільки захопила Валька й Василька, що вони відразу пристали на пропозицію вчительки пошукати в таємничій горі химерні витвори природи й людської уяви – «чортові пальці».

І ось сьогодні, наближаючись до Чортової гори, хлопці крок за кроком відтворювали події давньої народної оповідки.

Колись давним-давно на Землі жило багато всілякої нечисті. З кожного болота, так і дивись, виглядав-визирав чорт.

Оселився рогатий і в болоті біля невеличкого сільця Митниці. І був він злющий-презлющий: не любив денного світла й білого кольору, тому повсякчас намагався все чисте й світле очорнити.

Біля болота височіла біла-білісінька гора, з якої люди накопували крейди й чепурили нею стіни хат як усередині, так і знадвору. Чорт раз у раз, набравши в лопухове листя болотного багна, обмурзував ним охайні хатки. Та селяни старанно здирали бруд і знову білили стіни.

Тож вирішив чорт розламати гору, а її шматки пожбурити в болото. Для цього він скликав усю свою рідню. Цілісіньку ніч усі чортові родичі відколупували від гори кавалки крейди й кидали їх у чорне багно.

Зверху гора була висушена Сонцем, яке дуже любило її за дивовижну білизну, тому шматки крейди легко відколупувались під кігтистими чортячими пазурами. Та коли ненависники врешті здерли суху крейдяну шкаралущу, то волога крейда всередині гори виявилася непідвладною їхнім пазурам – і чорти лише дряпали її.

Чорт-верховода вирішив розхитати непоступливу гору й звалити в чорне болото. За його наказом усі чорти й чортенята загнали свої пальці в біле тіло гори й почали розхитувати її. Та дарма – вона була непорушна. Знову й знову підступалися чорти до гори, але біла красуня стояла непохитно. Не зогледілися злодії, як настав ранок і зійшло Сонце.

Побачивши чортів на своїй горі, Сонце дуже розлютилося і своїми гарячим променями спопелило рогатих, а їхні пальці закам’яніли й залишились у вологій крейді. Втомившись, Сонце пішло в хмари відпочити і, лягаючи в найбільшу й найпухкішу хмару, вичавило з неї дощ. Рясні краплі небесної водиці розмочили чорно-зелений попіл, який покрив усю білявку-гору, – і вона враз позеленіла.

Відпочивши, Сонце визирнуло з-за хмар і побачило, що його біленька красуня гора стала зеленісінькою. Воно з туги почало пестити її ніжними променями, сподіваючись на диво, а потім звернулося до всемогутнього Вітру з проханням розвіяти зелену повсть гори аж до білого серпанку. Та як Вітер не силкувався, все дарма – гора й усередині була зеленою, як рутвяний листок. Сонце з розпуки заховалося за хмари.

Коли селяни прийшли до гори, то побачили, що вона позеленіла і вже не біленька крейда, а зеленава глина таїться в її глибинах.

З того часу митничани копають зелену глину і мажуть нею вже не стіни, а долівки в хатах та високі призьби і, знаходячи кістяні довгенькі камінці, називають їх «чортовими пальцями».

Хлопці, прийшовши до болота, спершу порибалили в річечці, що витікала з нього синенькою стрічкою. А наловивши кілька десятків пліточки, пішли до гори, овіяної давніми легендами.

Саперна лопатка Валька була дуже гострою, та копати вологу глину виявилося важко. І хлопець, згадавши легенду Наталії Степанівни, піднявся на маківку гори й став відколупувати кавалки глини, стромляючи лопатку в тріщини, що з’явилися від гарячого сонячного проміння.

Розбиваючи шматки глини, Валько відразу знайшов «чортові пальці». Деякі з них були пощерблені. Та все ж з допомогою Василька, який, побачивши знахідки друга, також піднявся на вершину гори, хлопчині вдалося відкопати великого «пальця». Відколупуючи чималі глиняні кавалки, товариші знайшли ще декілька цілих «пальців».

Наступного дня Наталія Степанівна, роздивляючись здобутки експедиції хлопців, дивувалася, що Вальку й Василькові пощастило натрапити на такі цікаві екземпляри амонітів. А Валько радо розповідав учительці, як легенда про таїни Чортової гори допомогла поповнити колекцію шкільного музею.

^{В тексте 1} Амоніти (від імені давньоєгипетського бога Амона) – велика група викопних головоногих молюсків із спірально закрученою мушлею; жили в палеозойську та мезозойську ери.

Валентин Лямичев. Барсукова хатка. Сказки. Песни. Рассказы. Предисловие Н. В. Кирьян. Рисунки А. Кустовского. Для младшего и среднего школьного возраста. К.: Феникс, 2009