Вже сорок третій рік пішов, рахуючи від грудня…

Вже сорок третій рік пішов, рахуючи від грудня,
Не хочу вірити, бо я ще молодий,
Я ще не згас в суворих сірих буднях,
Не опустивсь на рівень лободи.
Хоч не без втрат. За вік таки платити,
На жаль, прийшлося, мабуть, головним.
По-перше, вірою у справедливість світу,
По-друге, зверхністю над серцем голови.
Не згас ще я, але палать не вмію,
Немов штабіст далеко від боїв,
На мапі креслю коло ностальгії,
І стріли наступів чужинців та своїх.

Багнети лічу поріділих батальйонів,
І кількість плям на крилах прапорів,
З тіньми налаявшись в тривожному безсонні,
Собі дивуюся – чи раптом не здурів?
За обрієм гуркоче канонада,
Замаскувавшись під весняний грім,
Пробачте, янголи з Божественного саду,
Ніж буть ніяким – краще буть земним.
Простіть, що не вдалося заховатись.
У покаянні серед молитов…
Я зобов’язаний ізнову повертатись,
Де бій іде, де браттям важко знов.
Туди, де небезпечно і нервово,
Де ледь тримаються останні рубежі,
Я молодий для бункеру штабного,
Я йду на фронт, і, Боже, поможи.

Междуречье. Альманах. Выпуск второй. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник». Издательство «Донеччина», 2002

Добавлено: 05-10-2018

Оставить отзыв

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*