Я – бажання

Люди, люди, люди; машини, трамвай – місто. І він спрямовано рухається в напрямку, відомому лише мені. Чому саме мені? Мабуть, тому, що він – то я. Він – метушливим містом, я… А й справді, де? Мабуть, там, де він хоче бути якнайшвидше.

Це – МИ. Він спускається сходами в ненажерливу пащу метро, хижо клацають щелепи дверей, потяг незадоволено сичить, повагом плигає вперед і несе, несе його крізь темряву тунелю.

Я легеньким вітерцем влітаю до відчиненого вікна, несучи теплий літній вечір, лагідно кладу його на плечі їй – його і моїй дружині; і тихо, тихо залишаюсь у її вогненному волоссі. Це – МИ.

Його підхоплює людський вир і виносить нагору до сонця, неба і міста. Повз бабусю з червоними соковитими яблуками – стає, купує, Вона їх так любить!..

Я наповнюю кімнату запахом квітучих садів. Зриваю з найближчого дерева-тендітну, рожево-білу квітку, кладу її на плече їй; сіро-блакитні озера дівочих очей звертаються до квітки, на вуста лягає усмішка – тепла, гаряча… Це – МИ.

Він знервовано жде трамваю – нема; тоді йде пішки, інколи зриваючись на біг.

Я на мить залишаю кімнату, долаю відстань, аби простежити, як переходить широку, залізну, хижо налаштовану до людини річку вулиці. Трохи уповільнюю час, щоб він міг пройти більше, і знову повертаюся до кімнати сповістити її ледь чутним поштовхом серця, що він уже поруч.

Він. Похапцем піднімається сходами. Три дзвінки. Легкі кроки за дверима, клацання замка. Він заходить. Обійми, поцілунок, єднання. Це – МИ.

Междуречье. Альманах. Выпуск третий. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник». Издательство «Офсет», 2004

Добавлено: 31-10-2022

Оставить отзыв

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*