Запізно

Як почали загвинчувати гайки
І найкрикливих кинули під прес,
Він це вітав, вино заївши сайкою,
Не розуміючі, що вже пішов процес.

Коли з газет понесло густо дустом,
Та разом з тим парфумами повій,
Ця новина йому була «до люстри»,
Він навіть схвалював приборкання вітій.

Коли на вибори зігнали у колони,
Він мовчки став у першому ряду,
Волав «ура» та ляпав у долоні,
А сумнів гнав від себе, як біду.

Коли замовкло все, як на погості,
І виріс в жах звичайний в двері стук,
В одну з ночей прийшли до нього гості,
Із установи самих довгих рук.

Ридаючи, він клявсь своей дружиной…
Щось на колінах намагався пояснить…
І раптом, як вштовхнули у машину,
Він все збагнув, в одну-єдину мить.

Виктор Иваниенко. Владислав Марко. Исповедь. Стихи. Донецк: Отечество, 2001

Добавлено: 13-02-2019

Оставить отзыв

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*