Жухне вже зморене літо…

Жухне вже зморене літо,
Тихо відходить кудись.
Ластівкам скоро летіти –
Пробують трепетну вись.
         Щедро цвітуть чорнобривці,
         Душу бентежать мені.
         Білі хмарки, наче вівці,
         Щезнуть в чужій стороні.
Там, де буяло колосся,
Колеться в ноги стерня.
Де жайвороння лилося –
Тиша печаль наганя.
         Знаю, все йде по спіралі…
         Чом же в душі гіркота,
         Чом же солоними стали
         Шерхлі від сонця уста?
Може тому, що на коси
Білий сніжок проліта?
Мало мені що вдалося
За всі прожиті літа.
         Сад я таки посадила,
         Син в мене є – повезло,
         Дім збудувать не зуміла,
         Не зберегла в нім тепло.
Марно я хочу з уламків
Щось відродити, створить.
Час той минув, що для замків,
Ніби єдиная мить.
         Літо – тепер вже колишнє,
         Осінь до мене іде.
         Лист на фарбованій вишні
         Скоро, от-от опаде.

Междуречье. Альманах. Выпуск второй. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник». Издательство «Донеччина», 2002

Добавлено: 06-10-2018

Оставить отзыв

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*