Жухне вже зморене літо…
Жухне вже зморене літо,
Тихо відходить кудись.
Ластівкам скоро летіти –
Пробують трепетну вись.
Щедро цвітуть чорнобривці,
Душу бентежать мені.
Білі хмарки, наче вівці,
Щезнуть в чужій стороні.
Там, де буяло колосся,
Колеться в ноги стерня.
Де жайвороння лилося –
Тиша печаль наганя.
Знаю, все йде по спіралі…
Чом же в душі гіркота,
Чом же солоними стали
Шерхлі від сонця уста?
Може тому, що на коси
Білий сніжок проліта?
Мало мені що вдалося
За всі прожиті літа.
Сад я таки посадила,
Син в мене є – повезло,
Дім збудувать не зуміла,
Не зберегла в нім тепло.
Марно я хочу з уламків
Щось відродити, створить.
Час той минув, що для замків,
Ніби єдиная мить.
Літо – тепер вже колишнє,
Осінь до мене іде.
Лист на фарбованій вишні
Скоро, от-от опаде.
Междуречье. Альманах. Выпуск второй. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник». Издательство «Донеччина», 2002