Золотоволоска
(Чеська народна казка)
Якось король одного стародавнього королівства забажав розуміти мову всіх тварин. Та ніхто в цьому допомогти йому не міг.
Нарешті прийшла до нього незнайома бабуся, принесла в кошику рибу й каже:
— Накажи цю рибу гарненько засмажити, а потім з’їж її, і ти розумітимеш мову всіх тварин, що по землі ходять, у повітрі літають і у морі плавають.
Щедро віддячив король бабусі за чарівну рибу, та приготування не довірив своїм кухарам, а покликав до себе слугу і наказав йому засмажити її на обід.
— Тільки дивись, — попередив король, — і шматочка не смій покуштувати, а то втратиш голову!
Здивувався хлопець цій забороні, та й риби такої він зроду не бачив. «Дивна якась риба, на гадюку скидається. Хіба ж буває, щоб кухар не покуштував страви, яку варить?» — подумав слуга.
Коли риба була вже готова, хлопець відрізав шматочок і з’їв. Тієї ж миті він почув тонесенькі голоси:
— І нас пригости! І нам дай!
Озирнувся слуга навколо. Начебто на кухні нікого нема, лише мухи під стелею літають. А тут ще долинув з вулиці гортанний голос:
— Куди пішли? Куди вас понесло?
Виглянув хлопець у вікно і побачив гусака зі стадом гусок.
— Так ось, що це за риба! — сказав собі юнак.
Тепер він здогадався, у чому річ, і, проковтнувши ще шматочок, відніс рибу у королівські покої, ніби нічого не сталося.
Після обіду король наказав слузі осідлати коней та поїхати з ним на прогулянку. Король їхав попереду, а юнак за ним. Коли їхали вони зеленими луками, кінь під слугою раптом заіржав:
— Ого-го-го, братику, ого-го-го! Мені так весело та легко, що по горах скакати хочеться!
— І я б теж поскакав, — відповів королівський кінь, — та не мені дідусь немічний сидить. Поскачеш, а він звалиться і хребет собі зламає.
— Ну і що ж, — мовив перший кінь. — Замість старого молодого возитимеш.
Почувши цю розмову, слуга щиро | розсміявся і хоча зробив він це непомітно, король, який теж зрозумів про що говорили коні, озирнувшись, помітив посмішку і запитав:
— Чому ти посміхаєшся?
— Так собі, ваша королівська величність, згадав дещо.
Та король запідозрив слугу і наказав повертатися додому, щоб покарати неслуха.
У палаці король звелів налити келих вина.
— Тільки дивись, — попередив він слугу, — якщо переллєш або недоллєш, втратиш голову.
Узяв юнак глек з вином і почав наливати. А в цю хвилину влетіли дві пташки. Одна гналася за другою, що тримала у дзьобі три золоті волосинки.
— Віддай, віддай! — кричала переслідувачка. — Вони мої!
— Не віддам! Вони мої, це я їх підняла!
— Ні, я перша помітила, як вони впали, коли красуня розчісувала волосся золоте. Дай мені хоч дві волосинки!
— Не дам! Не дам жодної!
Почали пташки битися. Нарешті у дзьобі кожної опинилося по волосинці, а одна впала і задзеленчала, вдарившись об підлогу.
Слуга озернувся … і розлив віно.
— Ось твоя доля і визначилася! — вигукнув король. — Та якщо ти знайдеш цю золотоволосу красуню і приведеш до мене, тоді я тебе помилую.
Щоб не втратити голови, довелось юнаку вирушати на пошуки красуні, хоч він і не знав навіть, в який бік йому їхати.
Осідлав слуга коня вороного і поїхав світ за очі.
Їде, їде і під’їжджає до густого темного лісу. Аж бачить — недалечко вогонь палає. Це пастухи чагарник підпалили. А під кущами — мурашник, іскри падають прямісінько на нього. Перелякані мурахи розгублено метушаться і благають:
— Допоможіть, допоможіть! Ми ж от-от згоримо разом з дітками.
Почувши це, хлопець зіскочив з коня і погасив вогонь.
— Дякуємо тобі, — сказали мурахи. — Якщо тобі колись потрібна буде наша допомога, згадай про нас, ми тобі допоможемо.
Поїхав юнак далі і опинився біля високої ялини. На її верхівці було вороняче гніздо, де жалібно пищали двоє вороненят:
— Батьки наші кудись полетіли, а ми зголодніли. Ми малі, літати не вміємо, де шукати їжу — не знаємо. Допоможи нам, юначе, нагодуй нас, бо ми загинемо з голоду.
Не пошкодував хлопець свого коня. Нагодував пташенят його м’ясом.
— Якщо тобі колись буде потрібна наша допомога, — сказали вдячні вороненята, — згадай про нас.
Далі хлопцю довелось вже йти пішки. Довго йшов він лісом і, нарешті, вийшов на берег моря, де побачив двох рибалок, які сперечались з-за золотої риби, що потрапила у їх сітку. Кожен хотів взяти її собі.
— Моя сітка — моя й риба! — кричав один.
— А що б ти робив зі своєю сіткою, якби не мій човен? — заперечував другий.
Юнак втрутився у суперечку:
— Продайте мені рибу, а гроші поділіть порівну.
Отриману рибу хлопець відпустив назад у море. Рибка вдарила хвостом по воді, пірнула у глиб, потім висунула голову і сказала:
— Дякую тобі, юначе! Якщо тобі колись буде потрібна моя допомога, згадай про мене.
Сказала це рибка і зникла в хвилях.
— А ти куди прямуєш? — спитали рибалки у хлопця.
— Йду шукати золотоволосу красуню для свого старого короля. Та на біду не знаю, де її знайти.
Вдячні рибалки сказали:
— Ми знаємо, де цю красуню шукати. Золотоволоса дівчина — це дочка короля, який живе на острові в кришталевому палаці. Щодня на світанку вона розчісує своє золоте волосся, і сяйво від нього йде і по небу, і по морю. Коли хочеш, ми відвеземо тебе на острів. Тільки май на увазі: дочок у короля дванадцять, а з них золотоволоса — лише одна.
Потрапивши до королівського палацу, юнак побачив короля і став просити віддати заміж золотоволосу дочку за старого короля.
— Добре, — відповів король, — я віддам дочку заміж. Але за це ти мусиш три дні виконувати мої завдання.
Наступного ранку король і каже:
— У моєї улюбленої золотоволосий було намисто з найдорожчих перлів. Та розірвалася нитка, і воно розсипалося у високій траві. Збери все до жодної перлини.
Пішов хлопець на галявину, де висока трава росла, і почав по ній повзати, шукати перлини. До півдня шукав, та жодної не знайшов. Сів та й каже собі:
— Якби тут були мої друзі мурахи, вони б мені швидко допомогли.
— А ми тут і допоможемо тобі! — почув хлопець у відповідь.
І де тільки взялася велика кількість мурахів. Скоро вони зібрали цілу жменю перлів. Юнаку тільки залишилось нанизати їх на нитку.
Він уже почав зав’язувати нитку, коли пришкандибала ще одна мураха — в бідолахи ніжка постраждала під час пожежі.
— Стривай юначе, не поспішай! — вигукнула вона. — Не зав’язуй нитки, несу тобі ще одну перлину!
Приніс хлопець намисто королю, той полічив перлини — всі до однієї були на місці.
— Добре ти виконав перше завдання, сказав король. — Завтра дам тобі інше.
Вранці приходить юнак до короля, а той каже:
— Купалася моя дочка Золотоволоска у морі і загубила золотий перстень. Знайди його і принеси.
Пішов хлопець до моря, ходить сумний берегом. Море було тихе, але таке глибоке, що й дна не побачиш. Хіба знайдеш у ньому перстень!
— Якби тут була золота рибка, — зітхнув юнак, — вона б вмить мені допомогла.
Тут у морі щось блиснуло і з морської глибини виринула золота рибка:
— Допоможу тобі. Тільки що бачила знайому щуку, в неї на плавці золотий перстень виблискував. Трохи почекай, я тобі його принесу.
Так і сталося. Похвалив король юнака. А на третій день дав йому ще складніше завдання:
— Коли хочеш, щоб я віддав свою улюблену Золотоволоску за твого короля, принеси мені живої та мертвої води.
Не знав хлопець, де таку воду шукати, і пішов світ за очі, поки не прийшов у дрімучий ліс. Сів він під деревом, зажурився:
— Якби тут були мої друзі вороненята, вони б, напевне, мені допомогли.
— А ми тут. І допоможемо тобі.
Злетіли вгору вороненята і скоро принесли дві пляшки: в одній була мертва вода, а в другій — жива.
Зрадів хлопець і побіг до королівського палацу.
Та по дорозі між кущами він побачив павутиння. Посеред того павутиння величезний павук кров з мухи смоктав. Бідолаха знесилилася до того, що вже й стогнати не могла.
Взяв хлопець пляшку з мертвою водою, бризнув на павука, і той, мертвий, звалився на землю. Тоді взяв він другу пляшку з живою водою, хлюпнув на муху. Комаха враз силу в собі відчула, вирвалась з павутиння і злетіла у повітря.
— На своє щастя ти мене врятував, — продзижчала муха. — Я тобі за це віддячу.
Довідавшись, що юнак виконав і третє завдання, король заявив, що згоден віддати дочку, але попередив:
— Ти сам мусиш її вибрати.
І повів юнака у велику залу, де за круглим столом сиділи дванадцять красунь, усі одна на одну схожі. В кожної на голові було біле, як сніг, покривало, яке закривало волосся.
— Оце мої дочки. Вгадаєш, яка з них Золотоволоска, повезеш її з собою, — сказав король. — Не вгадаєш, значить, не судилося тобі, поїдеш назад сам.
Зажурився хлопець, не знає, що робити. Аж раптом чує — муха дзижчить:
— Дж-дж-дж, іди навколо столу, я тобі підкажу.
То була та сама муха, яку він урятував.
Пішов він навколо столу, а муха за ним летить і дзижчить:
— Це не та … і це не та … і ця … А оце вона, Золотоволоска.
— Віддай мені цю свою дочку, — попросив юнак.
— Вгадав, — сказав король.
А королівна підвелася з-за столу, скинула з голови покривало, і її золоте волосся впало до самої землі.
Навколо стало так ясно, наче сонечко зійшло. Хлопець навіть очі примружив.
Дав король дочці на дорогу все, що треба, і вирушив юнак з нареченою для свого короля у дорогу.
Коли старий король побачив Золотоволоску, в нього аж очі засвітилися. Наказав він готуватися до весілля. А хлопцеві сказав:
— Хотів був я повісити тебе за непослух. Але за те, що ти мені добре послужив, накажу тільки голову тобі відрубати. Хапайте його!
Схопили стражники хлопця і відрубали йому голову.
Золотоволоска попросила старого короля, щоб їй віддали тіло юнака. Вона приклала голову до тіла, покропила мертвою водою, і тіло зрослося з головою, навіть шраму не лишилося. Потім королівна покропила живою водою, і юнак ожив та став ще гарнішим.
— Ох, як я міцно спав! — сказав він, протираючи очі.
— Так, міцно, сказала королівна, — що якби не я, ніколи б не прокинувся.
Старий король, побачивши, як погарнішав його слуга, теж цього захотів і наказав:
— Відрубайте голову й мені, а тоді оживіть живою водою.
Так і зробили. Мертве тіло короля поливали живою водою, поки не вилили її всю, а голова ніяк не приростала до тулуба. Тоді почали поливати мертвою водою, і голова одразу приросла, але живої води вже не було, і короля воскресити не вдалося.
Розумнішого за колишнього слугу нікого не було, — адже він навіть мову тварин розумів. Ото його й обрали королем, а Золотоволоска стала королевою.
Чарівні казки світу. Для молодшого шкільного віку. Упорядник І. В. Гончаренко. Харків: Промінь, стр. 32-38, 2004