Зорепад

Свіжозаварена, оксамитовочорна кава липневої ночі вливається до відчиненого вікна, додаючи фуги будня в оглушливу симфонію типи. Не спиться.

Тихо муркоче щось своє, потаємне кавоварка на кухні. Могла б спокійно відпочивати до ранку – та ні, я не даю. І не дам – самому не спати не цікаво. Дружина дрімає, затишно посопуючи, – от і добре! – їй добраніч, – а мені… Не спиться.

Треба щось робити, не витрачати ж найтихіший період «звучання людей» за найоглушливіших тактів часу. Погладити кота – приємно; поспівати – сусіди ж сплять. Можна просто втупитись у стелю, принаймні заважати нікому не буду, але так не цікаво. Не спиться.

Виростає монблан недопалків, сивий, як дід-кобзар, дим стелиться доріжкою в нікуди, крізь вікно в зоряну безодню. Стати на неї та йти, йти, йти… Але є ще день, дружина, кіт, муркотіння кавоварки на кухні й нескінчена, а може, нескінченна проза на тлі зорепаду за вікном. Не спиться.

Проза повзе екраном, як чудернацький плямистий змій, тягнучи ранок на хвості. Допомагаю змієві повзти – літери, слова, речення, абзаци – секунди, хвилини, години. Добре, коли кінець близько. Але кінець чого?

Не спиться.

Междуречье. Альманах. Выпуск третий. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник». Издательство «Офсет», 2004

Добавлено: 31-10-2022

Оставить отзыв

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*