Звідки?

Звідки цей спогад узявся? Не знаю…
Вечір. Заходять в оселю дядьки.
Я ще дитина, на лаві в щось граюсь,
Під образами мої невідомі батьки.

Гості кремезні, жупани багаті,
Наче крізь сон долунають слова:
«Турки…в лиманах…гармати…
триста шабель…як трава…»

Вийшли із хати під зоряне небо,
Сіли у седла високих коней.
Знову слова: «Ой, Марусю не треба…
з Богом…хорунжий…людей…»

Рушили коні. Схопивши стремено,
«Тато візміть» – заревівши, волав,
«Візьмем колись. Будешь носить знаменно».
Сивий козак розсміявшись, сказав.

Мати мене підхопила до себе,
Плакали гірко, я та вона,
Цокіт стеливсь та здіймався до неба,
Цокіт калатав набатом: Війна…

Чом ти забув мене сивий козаче?
Я вже не можу! Візьми із собою в похід…
Я все чекаю. І ледве не плачу.
Раптом почувши цокіт копит.

Междуречье. Альманах. Выпуск первый. Дружковка: Литературная ассоциация «Современник», 2001

Добавлено: 10-09-2018

Оставить отзыв

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*